Диво



Категории Павло Загребельний ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Хто звiв семибрамнi Фiви? В книгах стоять iмена королiв. А хiба королi лупали скелi й тягали камiння? А без лiку руйнований Вавiлон — Хто вiдбудовував його щоразу?.. В яких халупах Жили будiвники золотосяйноï Лiми? Куди пiшли муляри того вечора, як закiнчили Китайський мур? Великий Рим повен трiумфальних арок, Хто спорудив ïх? Над ким Трiумфували цезарi? I хiба в славетнiй, Щедро оспiванiй Вiзантiï Були самi палаци для громадян?. Юний Олександр завоював Iндiю. Невже сам? Цезар розбив галлiв. А чи мав коло себе бодай кухаря? Фiлiп iспанський плакав, Коли затонув його флот. Невже нiхто бiльше не плакав? Як багато iсторiй. Як багато запитань.
Б. Брехт,
Запитання читача — робiтника
Провесiнь надмор'я Найперше мусимо з допомогою мiкроскопа дослiдити всi вiдхилення вiд предмета П. Пiкассо. (Всi епiграфи Пiкассо на титулах — з його п'єси Пожадання, впiймане за хвiст написаноï у перший рiк окупацiï Парижа гiтлерiвцями. Може, ïх вабило вiкно. Ще позаторiк його не було. Отава добре пам'ятав, що в цiй оберненiй до моря стiнi кафе Ореанда були звичайнi два вiкна з банальними брижистими шторами з кремовоï чесучi. Але потiм хтось, достосовуючись до моди, вивалив стiну геть i утворений в такий спосiб отвiр затулив суцiльним склом, привезеним з Артемiвська, а то й з самоï Нiмеччини (що теж було модно серед будiвельникiв) i вправно вставленим у ковану залiзну раму, вмiло тоновану лискучо-чорною фарбою, що вже давало й зовсiм не очiкуваний ефект поєднання модерну з старовиною, бо чорна залiзна рама видавалася мовби кованою в простiй сiльськiй кузнi, на старезному ковадлi, коло горна i старих мiхiв, зшитих з грубих шкiр, зверху й знизу триманих дубовими — дошками, що мали вигляд набагато побiльшених людських долонь, i коли верхня долоня натискувала на мiхи, вони складалися, випускали з себе все повiтря, вдуваючи його в горн, i з горна спершу виривався сизий дим, а потiм вугiлля починало жеврiти яснiше i яснiше, а там ярiло бiлим i залiзо, яке розпiкалося в горнi, а потiм виковувалося на ковадлi, несло на собi все, що мала кузня: чорноту мертвого вугiлля, сизiсть диму, видмухуваного мiхами, яскравi випiки вогню, полиск важких ударiв молота i твердого ложа ковадла. Але для цих чотирьох чоловiкiв, якi щодня спускалися з гiр, де був ïхнiй санаторiй, важило, власне, й не саме вiкно, i не оте дивно широке скло, i не викувана з чорного залiза рама, якою могли б пишатися на будь-якому європейському курортi. Важило навiть не море, оте море, що заливало все вiкно вiд краю до краю, виповнювало його майже до самого верху, не лишаючи для неба мiсця, бо небо не могло вдовольнятися вузенькою смужечкою, йому теж потрiбен був простiр не менший, анiж для моря, а якщо вже бути точним, то небо завжди i скрiзь усе ж таки долало море своєю безкрайнiстю, однак тут воно вимушене було поступитися i вдовольнитися в дивному вiкнi смужечкою завширшки в кiлька пальцiв. Залежно вiд погоди смужечка вужчала або ширшала, i темна лiнiя обрiю або ж наближалася до верхньоï перекладини рами, або ж вiддалялася, ще бiльше пiдкреслюючи чорноту й дикiсть залiза, його мiцнiсть i твердiсть. Так от, якщо вже всi вони збиралися щодня в кафе Ореанда, звабленi широким небаченим вiкном, то важило не саме вiкно i не море, що заливало його вщерть, а просто гiлочка невiдомого дерева, яке росло перед кафе, росло десь унизу (кафе мiстилося на друг ому поверсi високого старовинного будинку, складеного з грубих кам'яних квадрiв) i несмiливо простягнуло одну лише свою гiлочку до нового вiкна, так нiби когось там могла зацiкавити ця квола деревина в мiсцi зiткнення розкованоï стихiï з точно продуманою (якщо можна так пишно висловитися) красою, що вiдповiдала iснуючим настроям, просто кажучи — снобiзмовi. Та, може, слiд було починати не з вiкна, а з ïхньоï чоловiчоï самотностi, яка зштовхнула ïх чотирьох, таких рiзних, таких несхожих, звела ïх з гiр униз, а вже тiльки тодi вони побачили це вiкно i взяли столик коло нього, i той столик став ïхнiм постiйним мiсцем для щоденних посиденьок вiд п'ятоï до сьомоï вечора, а то й пiзнiше. Iмена значення не мають. Ясна рiч, можна б назвати всiх чотирьох, та ще й додати докладний життєпис кожного. Але чи треба? Один був iнженер, один (що вже й зовсiм незвично) — поет, один — лiкар, четвертий — Отава. Вiкно запримiтив ще знадвору не поет, i не Отава, i не лiкар (професiя, що ïï найохочiше вмiщають на пограниччi мiж усiма звичайними професiями i мистецтвом), а iнженер, кучерявий молодий здоровань, наймолодший з усiх, трохи по-жiночому кокетливий i надзвичайно сучасний у кожному поруху, в кожному вчинку й навiть словi. — Вже уявив нас за цiєю вiтриною! — вигукнув вiн. — 3 одного боку ми, з другого — море. А мiж нами — невидима субстанцiя, яку можна б назвати екзистенцiєю мертвоï матерiï. — Ну, а вже ти тодi — есенцiя буття, — буркнув Отава. Вони посмiялися з iнженерового пишномовства, однак пiшли в кафе, яке саме вiдчинилося пiсля денноï перерви, i ïм справдi сподобалося все: i широке вiкно, i його небуденна залiзна рама, i багато моря за прозоро-неiснуючим склом, i тонка нитка обрiю, що пульсувала вгорi, мов жива жилка простору. Поет перший вчепився поглядом у гiлочку, що несмiливо стримiла збоку, ще по-зимовому чорна, кострубато-незграбна, мов уламок абстрактноï скульптури або небачений корал, що виринув iз темних океанiчних глибин. — Я писатиму про це дерево, — сказав вiн, посвистуючи вiд вдоволення. Вiн робив це отак: сi-сi i дуже втiшався своïм оригiнальним свистiнням, а ще бiльше тим, що нiхто не догадався висловлювати майже всi своï почуття таким дивним робом. — Коли мене люди не бачать, я вiддаю ïм своï вiршi, — казав вiн, — коли ж присутнiй я сам, тодi — сi-сi! — Сонет чи вiдразу поему? — прискалив насмiшкувате око Отава, який чiплявся з своïм кепкуванням до всiх, i всi, хоч як це дивно, досить легко зносили його насмiшкуватiсть, призвичаïлися до неï i навiть нудьгували без свого лукавого товариша. — Старий, — не ображаючись, мовив поет, — ти нiчого не розумiєш. Така гiлочка не вмiститься й у поему. Сi-сi! — Людина повинна бути оригiнальною, — сказав iнженер. — Якщо в тебе немає оригiнальностi, то ти повинен хоча б вигадати ïï. Наприклад, я вигадав для вас оце вiкно. Що далi? — А далi ми питимемо чорну каву, — сказав лiкар. — З медицинським спиртом, — додав Отава. — По-моєму, в тебе було тяжке дитинство, — незлобиво сказав лiкар. — Чорним гумором, як правило, страждають люди, в яких було тяжке дитинство. — А буває гумор бiлий? — поцiкавився Отава. — Старi, я прочитаю вам один свiй вiрш, — втрутився поет. — Це вiрш про аристократизм. Сi-сi! Вiн був маленький i широкий, майже квадратовий у постатi. Мабуть, у минулому штангiст чи боксер, його про це нiхто не розпитував, а вiн не мав часу на розповiдi, бо або ж сiсiкав, або ж без кiнця читав своï вiршi, якi всi троє за кiлька днiв знали напам'ять. Вiрш був модерний, як вiкно, коло якого вони сидiли. Якщо ти прокинешся рано-вранцi Серед бiлого сум'яття простирадл i подушок, I снiгова бiлiсть рiзоне тобi в очi, I ти задихнешся вiд крижаного холоду самотностi, I помандруєш поглядом до вiкна, Мерщiй пошлеш блискавицю свого погляду до вiкна — До цього прорубу в одвiчнiй людськiй самотностi — I станеш шукати там неба великих надiй, Бо, прокидаючись, ми завжди вимандровуємо на пошуки неба для наших надiй. — Я ще можу припустити, що ти мiг таке скласти, — сказав Отава. — Але як ти мiг це запам'ятати? — Старий, з тебе нiколи не буде аристократа. Ти вмреш плебеєм. Сi-сi! — просвистiв , поет. — Я, наприклад, потомствений робiтничий клас, — сказав iнженер, — але це не заважає менi бути модерним i оригiнальним. — Старий, я теж робочий клас, — сказав поет. — Я навiть працював на кораблебудiвному. Хто знає, як варять трубу на суднi? Сi-сi! — Ми тiльки вдаємо iнтелiгентiв, — спробував помирити ïх лiкар. — А, власне, хто ми? Дiти робiтникiв, селян. Така в нас краïна. Все починалося з самого початку, на голому мiсцi. Я, наприклад, вирiс у селi, де не було навiть фельдшерки. А тепер маю в своєму розпорядженнi цiлу клiнiк. Хто б сподiвався? — Треба написати про тебе нарис у газетi, — докинув Отава. — Це так мило: з простого селянського хлопця вирiс видатний лiкар. Або: з корабельноï труби — в поезiю з ïï наймодернiшими вивертами! Або: син чорноробiв i ливарникiв керує цехом або й цiлим заводом, а на дозвiллi колекцiонує платiвки з джазовими мелодiями, читає Кафку в перекладi i Фолкнера в оригiналi, знає всi марки японських, американських, голландських i захiднонiмецьких транзисторiв, вмiє... — Старий, досить! Сi-сi! — зупинив його поет. — ïде кава, ми будемо пити чорну каву, якоï не пили нашi предки. — Моï предки якраз пили каву, — похмуро промовив Отава. — То й що з того? Я професор i син професора, а мiй батько теж був сином професора ще царського, а той теж був сином професора, i так без кiнця. — Вони були професорами вже тодi, коли ще й професорських звань не було на свiтi? — делiкатно поцiкавився лiкар. — Очевидно, — сказав Отава. — Не бачу пiдстав для роздратування, — знизав плечима iнженер, — по-моєму, тут все о'кей. Iнтелiгенцiя — це звучить гордо. Я десь недавно навiть читав, що iнтелiгенцiя — слово не iноземне, а росiйське. — Рокiв через п'ятдесят знайдуться охочi привласнити й слово джаз або ще щось, — засмiявся Отава. — Дивуватися не треба. — Старi, — вiдсьорбуючи гiркоï кави, ляснув у долонi поет, — я прочитаю вам свiй вiрш про старих жiнок. Увага! Сi-сi! Кафе поступово виповнювалося людьми, гамором, цигарковим димом, i, коли цей поступовий процес заповнення дiйшов до краю, четверо мовчки перезирнулися мiж собою, вдоволенi, що тiснява й колотнеча ïх зовсiм не зачiпають, що вони й надалi зостаються самi, наодинцi з безмежжям моря, щедро дарованим ïм оцим дивним, майже чарiвним вiкном. — Екзистенцiя буття, — зi смаком повторив iнженер. — Ти повинен вивчити французьку, щоб в оригiналi читати Сартра i Камю, — не втерпiв, щоб не кольнути, Отава. — Цiкаво, скiльки знаєш iноземних мов ти? — поцiкавився лiкар. — Скiльки треба, стiльки й знаю, — вiдповiв Отава. — Сi-сi! — свиснув поет. — А якщо тобi, як от менi, не потрiбна жодна iноземна мова? — Тодi не знаю жодноï, — хмикнув Отава. — Якби я був сином професора, — зiтхнув iнженер, — це було б прекрасно. А так доводиться надолужувати прогаяне в дитинствi. Не було вiдповiдноï обстановки. — Ну так, — Отава говорив майже зло, — не вчив тебе грати на роялi професор Гольденвейзер, академiк Соболевський не читав латини, Iгор Грабар не водив по художнiх музеях. — Ну, не будемо сваритися, — заспокiйливо промовив лiкар. — Кожен мав те, що мiг мати. I тепер теж має те, що може, тобто хоче. Не всi народжуються професорами чи там героями, мiнiстрами. Але стати ними може кожен. — I встати теж може кожен, — вигукнув поет, якому так i не дали прочитати вiрш про старих жiнок. — А тому встали! Ходiмо! Сi-сi! Вони приходили до свого вiкна щодня. Найчастiше незлобиво сперечалися мiж собою, iнодi просто мовчали, посьорбуючи каву, вiдмахуючись вiд поета, який намагався просунути в мовчанку своï вiршi. — Ти прочитай нам що-небудь з ненаписаного, — просив його в такi хвилини Отава, i цей дотеп по-справжньому подобався всiм, окрiм поета, звичайно, який миттю спалахував i мало не лiз у бiйку з Отавою. — Старий, — розмахував вiн короткими м'язистими руками, — якщо хочеш, то все справжнє ще не написане i невiдомо, чи буде й написане будь-коли. Отож вони стали ходити до свого вiкна щодня. Спершу Отава все очiкував, що його товаришам набридне отаке не зовсiм звичне для курортникiв гаяння часу, але згодом i сам ужа став боятися, щоб часом не розруйнувалося ïхнє товариство, щоб не пiддався хто-небудь з них на банальнi, але такi непереборнi спокуси, яким пiддавалися щоразу тисячi людей повсюди i завжди. Вже наближався день, коли всi вони мали роз'ïхатися з санаторiю, вже вiяло з-за моря теплом, казали, що десь буцiмто навiть зацвiло перше мигдалеве дерево, але цьому нiхто не вiрив. Отава вiдчував себе помолодiлим, виснаженiсть, викликана впертою роботою, минула, знову були в ньому сили й уперта наполегливiсть, що ними так умiв вiн дивувати всiх, хто знав його ближче. I, певно, в багатьох людей теж добiгали до кiнця днi перебування коло моря, i люди радiли поверненню додому, але водночас жалко ïм було розлучатися з морем i горами, якась непевна тривога закрадалася в ïхнi душi, люди ставали метушливими, не знали, куди себе подiти, кидалися то до моря, на широку набережну, то забиралися в гори до водоспаду, то рвалися всi на концерт прибулоï з Москви знаменитостi, то забиралися в маленькi кафе, набивалися туди набiгом, сидiли там до пiзньоï ночi, а потiм раптом згадували, що на автовокзалi став до дiï новий ресторан, надзвичайно модерний, з фiнськими меблями, з грузинською чеканкою, i бiгли через усе мiсто туди, щоб встигнути до закриття. I в кафе Ореанда в цi днi було повно, аж трiщало. Десятки нових вiдвiдувачiв, якi нiколи iуди й не потикалися, блукали тепер помiж столикiв i допитувалися, чи немає вiльного мiсця або хоч коли якесь там мiсце звiльниться. — Ореанда, — глибоко зiтхаючи вiд насолоди, приказував iнженер, — прекрасне слово! Особливо коло цього вiкна, наповненого морем. Ореанда. — Сi-сi! — посвистiв поет. — Старий, дозволь нам, поетам, встановлювати цiну слiв. Ореанда — це сi-сi! — Ще є симпатичне слово — Асторiя, — докинув лiкар. — В Ленiнградi ресторан Асторiя — просто чудо. — Славнозвiснi слова! — вигукнув iнженер. — Славнозвiснi — горезвiснi, — посмiхнувся Отава. — Астор був якийсь чи то , спекулянт, чи просто здирщик. Потiм пожертвував якiсь грошi на готель чи на бiблiотеку — i от пiшло по всьому свiтi: асторiï, асторiï. Я особисто не вiрю красивим словам. — I красивим жiнкам, — сказав iнженер, дивлячись поза своïми товаришами кудись до дверей, щось там розрiзняючи в суцiльному сизому туманi вiд диму й випарiв. Вiн дивився туди так уперто, немов вичаровуючи своïм поглядом щось бажане, що всi коло столика теж поступово стали переводити погляди до дверей, i всi побачили свою художницю з подругою, маленькою гостроносою сухою жiночкою. Вони стояли коло дверей, трохи розгубленi, знетямленi гамором i задимленiстю, але, певно, надворi було сиро й холодно, ïм не хотiлося так вiдразу повертатися туди, звiдки вони щойно прийшли, тому вони з безнадiйною наполегливiстю намагалися видивитися бодай одне вiльне мiсце. Художницi, видно, стало жарко, бо вона розстебнула своє бiле пухнасте пальтечко; може, ïй i не хотiлося сюди йти, а тим бiльше не хотiлося отак безглуздо стояти коло дверей i вишукувати те, чого тут однаково не знайдеш, вона щось сказала своïй подрузi, зневажливо кривлячи своï лукавi уста, але та коротко ïй вiдмовила i вперто блукала поглядом по залу з байдужою затятiстю, притаманною жiнкам невродливим i трохи зневаженим, якi звикли пробиватися в життi без будь-чиєï пiдтримки i завдяки цьому виробили в собi твердий характер i неабияку наполегливiсть. Мабуть, iснує магнетизм поглядiв, бо, зрештою, художниця повернула обличчя до вiкна (а перед тим вона мовби навмисне вiдверталася), i ïï погляд зустрiвся вiдразу з чотирма поглядами. Художниця ледь посмiхнулася, здалеку кивнула чи то всiм одразу, чи тiльки iнженеровi, який все ж таки був хоч трохи ïй знайомий, i рiшуче попростувала до столика коло вiкна. Подруга пiшла за нею. — Ви пробачте, — сказала, наближаючись до них, художниця, — i не подумайте, що ми нахаби. Але справдi — жодного мiсця. А нам би хотiлося хоч трохи зiгрiтися. — Всi слова зайвi! — пiдхопив iнженер. — Сiдайте поки що на мiй стiлець. Я миттю роздобуду для вас усе, що треба! Вiн побiг кудись у дим i гамiр, художниця посадовила на iнженерiв стiлець свою подругу, а сама стала коло вiкна, вигiдно вирiзняючись на його темному тлi. — Берiть мiй стiлець! — похопився лiкар. — Дякую. Я пiдожду, — сказала художниця. Вона чомусь дивилася на Отаву, так нiби мовчки запитувала: А ти чого не запропонуєш дамi стiльця? — i вiд цього нiмотного запитання на Отаву найшла дивна затятiсть. Вiн, хоч спершу хотiв зробити те саме, що й лiкар, тепер ще мiцнiше вмостився i послав художницi так само нiмотну вiдповiдь: Якого чорта! Могла б собi пошукати мiсця деiнде! Сам не знав, чому його дратувала ïï присутнiсть, але вдiяти з собою нiчого не мiг. Повернувся iнженер з двома стiльцями в руках, за ним iшла кельнерка, яка несла каву для обох жiнок i пляшку коньяку. — Прошу, — розкланявся iнженер, — каву ми вже п'ємо чотири години, отже, кава тiльки для дам. Щоправда, коньяк ми теж пили, але гадаємо, дами не вiдмовлять нам у приємностi випити разом з нами. — Якщо ви вже такий галантний, — сiдаючи, сказала художниця, — то хоч би запитали нас про нашi бажання. — Читаю по очах, — бадьоро потер долонi iнженер. — Ви, мабуть, училися цьому в солдата Швейка, — посмiхнулася художниця. — Вiн це робив напрочуд вдало. Щоправда, з офiцерськими дружинами. — Вiн читак тiльки Фолкнера, — обiзвався Отава, — до того ж — в оригiналi. — Так? — повернулася до нього художниця. — А ви? — А я тут нi до чого, — сказав Отава i вмочив губи в чарку з коньяком, хоч пити й не хотiв. Просто хотiлося, аби художниця вiдчепилася вiд нього. — Вiн читає; тiєю мовою, якою йому потрiбно, — гордо повiдомив лiкар, який мiг бути великодушним навiть там, де йшлося про завоювання симпатiй жiнки. — I що ж ви читаєте? — не вiдставала вiд Отави художниця. — Спитайте нашого поета. Читання — його спецiальнiсть, — вiдбуркнув Отава. — Ми з Дiмою знайомi ще по Москвi. Я приблизно знаю коло його зацiкавлень, — вiдповiла художниця. — Ти не ображаєшся, Дiмо? — Сi-сi! — вiдповiв поет. — Москва — велике мiсто! — зiтхнув лiкар, переживаючи за свiй невеличкий обласний центр, де була його клiнiка. — Центр, — розвiв руками iнженер i пiднiс келишок, — прошу, за прекрасних дам, якi живуть у самому серцi нашоï Батькiвщини, i за ïхнi, отже, серця. — Ви що, — примружилася художниця, — лiкар — кардiолог? — Нi, лiкар якраз я, — знову кинувся на виручку лiкар, — а вiн iнженер. Мiж iншим, з групою товаришiв... на державну премiю... — Ага, група? Один з сошкою, семеро з ложкою? — художниця засмiялася. Але iнженер не образився. — У нас справдi колективна робота, — сказав вiн, — але давайте не про це. Ми тут вiдпочиваємо. Так давайте ж! За Москву i ïï людей ми випили. Тепер я пропоную за Киïв! Прекрасне мiсто! — I велике мiсто, — додав, зiтхаючи, лiкар. — А хто з Києва? — спитала художниця. — Отава, — пояснив iнженер, — i народився в Києвi, i вирiс, i батьки, i дiди — всi з Києва, ще, мабуть, вiд князiв. — Росли, як отава, — сказав Отава. — То це ви там усi куполи золотом покрили? — спитала художниця. — Без золота не можемо, — тим самим вiдповiв ïй Отава, — це вже в нас у кровi. Спимо тiльки пiд золотими покрiвлями, як далай-лами. — Не знала, що потомственнi кияни такi, — вдавано злякалася художниця. — Якщо пити, то давайте. — Отава вже й зовсiм став сердитий. Все ж таки якийсь бiс штовхав його сьогоднi пiд ребро i весь час спонукав на хлоп'ячi вихватки. Художниця випила, налила ще келишок i знову випила без тосту, ïï подруга злякано ворухнулася на своєму стiльцi. — Тайко, — сказала вона до художницi, — тобi ж не можна так багато пити. — А хiба це багато? — засмiялася художниця i знову налила собi. Раптом вона помiтила, що чиясь рука накрила келишок. Вона пiдвела очi, то була рука Отави. — Що це має означати? — спитала суворо художниця. — Раз вам не можна, то навiщо? — А звiдки ви знаєте, що не можна? — Ну, сказала ваша подруга. — Мiж iншим, ïï звуть Лiна, i вона декоратор з Великого театру. — Приємно, але однаково ви не пийте бiльше, — Отава наполягав, дедалi бiльше дивуючись своïй поведiнцi. — А яке вам дiло? — художниця гнiвалася вже навсправжки. — Таïсо! Сi-сi! — нагадав про себе поет. — Зверни увагу на свого давнього знайомого. Я хотiв би тобi... — Ти менi не подобаєшся, — обрiзала його художниця, — i прекрасно знаєш про це! — Ну, тодi... — Поет заховав руки пiд стiл, нюхнув навiщось iз випитоï чарки i притишеним, як завжди перед читанням вiршiв, голосом сказав: — Тодi я прочитаю вам усiм вiрш. Але прошу уваги! Ви ще мене не знаєте! Якщо я прошу уваги, то це серйозно! Чуєш, Тайко! — i, не чекаючи нiчиєï згоди, вiн заплющив очi й почав: Якщо ти прокинешся рано-вранцi... Бiс i далi штовхав Отаву пiд бiк i доштовхався вже до того, що Отава, не даючи поетовi змоги прочитати наступний рядок, квапливо процитував: Серед бiлого сум'яття простирадл i подушок... — Серед бiлого сум'яття простирадл i подушок, — повторив поет, вдаючи, що не помiтив Отавиноï вихватки. — I снiгова бiлiсть рiзоне тобi в очi... — I ти задихнешся вiд крижаного холоду самотностi... — мерщiй встряв Отава. Художниця звела на Отаву просвiтленi вiд стримуваного реготу очi. Вони були досить дивнi в неï. Одне око сiро-блакитне, а друге сiре, з брунатними цятками, якесь пiстряве, з гострим, мало не вовчим, блиском. — Якщо ти не замовкнеш, — з присвистом сказав поет, звертаючись до Отави, — то я наб'ю тобi морду. Отут при всiх елементарно наб'ю тобi морду. Я боксер i роблю тридцять ударiв за хвилину. — А я роблю тiльки один удар, — сказав рiзко Отава i пiдвiвся з-за столу. Всi сидiли. Жiнки ждали, що буде далi, поет вичiкував подальших дiй Отави, iнженер i лiкар мовчали. Не пробували втихомирити поета, заступитися за Отаву, власне, й не за нього, а за цiлiсть свого товариства, яке ось так безглуздо, безпричинно розвалювалося тiльки через те, що один з них раптом перестав розумiти жарти. Отава збагнув, що нiчого бiльше не дочекається, мовчки пiдiйшов до вiшалки, зняв своє пальто, недбало накинув його на плечi i вийшов на вулицю. Море насилало на суходiл пронизливу вiльготнiсть. В холодних мокрих сутiнках тинялися по набережнiй люди, купчилися пiд лiхтарями, розходилися, щоб знову зiбратися в свiтляному колi, глянути одне на одного, постояти, викурити цигарку, подивитися на темне море. Отавi не хотiлося знов до людей. Вiдпочити в самотинi — єдине, чого тепер бажав. Тому вiдразу звернув убiк, повз знайомий старий платан, по вимощенiй бiлими плитками дорiжцi побрався в мовчазну пiтьму. Про те, що сталося в кафе, не думав. Дивна порожнеча була в нього в грудях, у головi, йшов швидко, широкi бiлi плити твердо слалися йому пiд ноги, ззаду долинали до нього уривки людських розмов, накочувалися раз по раз пошуми моря, але чим далi вiн iшов, тим бiльша й бiльша тиша залягала в нього за плечима, тiльки ще дихало спроквола десь далеко море та стукали по твердих плитах пiдбори його черевикiв: стук — стук! I враз до нечастого стуку його пiдборiв долучився новий звук, квапливий, знервований, ще далекий, але виразний i чiткий: тук-тук-тук! Так наче хтось наздоганяв його. Не зовсiм приємне вiдчуття, коли в темрявi, на пустельнiй дорозi, наздоганяє тебе хтось невiдомий. До того ж Отавi аж нiяк не хотiлося, щоб хтось порушував його самотнiсть. Тому вiн наддав ходи, хоча й так був певний, що навряд чи зможе будь-хто наздогнати його. Хiба що матиме ще довшi ноги. I все-таки воно наздоганяло. Ближче й ближче — тук-тук-тук! Уперто, вiдчаяно, майже в безнадiï билося об твердi плити позад Отави, який iшов швидше й швидше, вже чомусь твердо переконаний, що женеться саме за ним, навiть починав уже здогадуватися, хто саме, хоч не був ще певний, але певнiсть тут була зайва, бо однаково знав цi кроки, звiдкись давно вже вiдомий чомусь був йому оцей перестук каблукiв, так, нiби вiн тiльки те й робив у своєму життi, що наслухував перестуки жiночих каблукiв i вирiзняв з-помiж них один, той, що колись має почути його в вологiй холоднiй пiтьмi на , безлюднiй алеï приморського мiста. Вiн iшов так швидко, як тiльки мiг, прогонисто викидав уперед то одну, то другу ногу той, хто за ним намiрився гнатися, мусив нарештi зрозумiти, що справа його геть програна, безнадiйна вiд самого початку, i воно таки справдi, мабуть, так i сталося, погоня мовби почала вiдставати, перестук позаду ставав тихiший i тихiший, а потiм, коли Отава вiдiтхнув уже вiльнiше, перестук раптом зiрвався на безладне спазматичне: ток-ток-токi — такий звук лунає лише тодi, як бiжить жiнка, коли вона дивно випрямляє ноги, а тiло ïï в цей час заточує обережнi пiвкола, ïй важко втримати рiвновагу, тому вона швидше й швидше викидає наперед штивнi ноги i вибиває каблуками: ток-ток-ток, а сама виплiтає з заплутаних мережив свого вихитування нелегку дорiжку просування вперед. I цей бiг Отава мiг би вирiзнити з тисячi й мiльйона, хоч перед тим нiколи його не бачив i не чув. То бiгла вона, нiхто iнший. Вiн став i повернувся назад. З темряви невиразно наближалося до нього ïï бiле пухнасте пальтечко. Художниця добiгла до Отави i, задихана, майже впала йому на плече. — Це ви? — вдаючи, нiби щойно впiзнав ïï, сказав черство Отава. — Що з вами? — Я гналася за вами. — Навiщо? Хто вас просив? — Ходiмо назад. До них. — Задля цього не варто було вам... — Справдi, ходiмо. Так негарно вийшло. Цей Дiмка — вiн типовий iдiот. Я його знаю. Нездара i дурень. Всi нездари такi. Вульгарнi забiяки. Ви ж не такий. Все обiйдеться. — Звiдки ви знаєте, який я? — Ну, знаю. Це не важить. Давайте повернемось до них. Вони переживають. Цей — теж... Знаєте, перед жiнками завжди всiм хочеться якось... Одне слово, чоловiкам хочеться подобатися... — В мене такого бажання не виникало... — Ну, однаково. Ви дозволите взяти вас пiд руку? Я вкрай знесилилася. — Берiться. Але туди я не пiду. — Гаразд. Тодi я залишуся з вами. — Навiщо? — Раз я вас наздогнала, то що ж тепер маю робити? — Те, що робили досi. Скiльки вам рокiв?.. — Бiльше двадцяти, але менше тридцяти, — засмiялася вона. Вони пiшли далi вперед, тепер уже вдвох. Таïсина рука грiлася бiля Отавиного лiктя, обоє мовчали, художниця ще й досi не погамувала своєï задиханостi, а може, навмисне дихала прискорено й бентежливо. Отава знов став пришвидшувати ходу, боявся поглянути на обличчя своєï несподiваноï супутницi, хоч i знав, що в темрявi навряд чи роздивиться його як слiд, але лякався ïï лукавих уст, здавалося йому, що крiзь найбiльшу темряву побачить вiн ïхнiй хвилюючий вигин. — З вами приємно мовчати, — першою обiзвалася художниця. — Так кажуть до дурнiв, — Отава тримався суворого тону. Жодноï нотки потеплiння! — Там мовчанка вимушена, а з вами просто приємна. Ви не подумайте про мене абищо. — А що я маю подумати? Навпаки, повинен би... — Вiн мало не сказав подякувати вам, але стримався, хоч i вiдчував наплив якоïсь незнаноï теплоти, схвильованостi, справдi був вдячний ïй за те, що вона не покинула його самого в таку хвилину; чужа, незнайома людина шукала його в безмежнiй пiтьмi, наздоганяла, розраювала, заспокоювала. Вiн мав неодмiнно сказати ïй якiсь особливi слова, яких нiколи нiкому не говорив, яких не вмiв говорити. Вiн повинен ось тут пообiцяти ïй, що нiколи не забуде цiєï ночi, не забуде старого платана, твердих бiлих плит, що стелилися повз нього в холодну вiльготну темряву, i перестуку ïï каблукiв по тих плитах. — Ви мене... — почав вiн, але знов не докiнчив. — Налякала? — засмiялася художниця. — Нi, — вiн нарештi наважився, — здивували. — Ого, — вона, здається, зрадiла, — вас здивувати не так легко. — Чому ви так вирiшили? — А я знаю про вас усе. Крiм iменi. — Отава, — сказав вiн. — Ви ж чули там, у кафе. — А iм'я? — Досить i Отави. Звiть, як усi. — Мене звуть Тая, тобто Таïса. Наче попiвну. А батько мiй — металiст. Ще й зараз — на заводi. А в дочки — таке смiшне iм'я. Вона непомiтно втягувала його в розмову на теми, яких вiн завжди уникав, вважаючи ïх дрiб'язковими i не вартими уваги. Сам собi дивуючись, Отава заперечив: — Чому ж смiшне? А от мене, наприклад, батько назвав Борисом. Ви, мабуть, не знаєте походження цього iменi. Воно йде вiд слов'янського — Богорис. Певно, мiй батько хотiв, щоб у менi були якiсь риси бога. Але, як бачите, помилився. Вроди не маю, привабливостi — теж. — Чому ви вважаєте, що боги повиннi бути неодмiнно вродливi? — Такими ïх малювали. Починаючи вiд стародавнiх грекiв. — Грецькi боги не вродливi — вони зжiноченi, солодкавi. — Вам до вподоби вавилонськi бикочоловiки? — Не треба про це, — попросила вона, глибше забираючись йому пiд лiкоть теплою долонею. — Якщо вам не хочеться зi мною говорити, давайте лише помовчимо. А якщо й мовчати неприємно, скажiть. Вона забрала свою руку вiд нього, йшла тепер поряд, пальтечко тьмаво бiлiло в темрявi. — I взагалi не треба нiчого. Ви зараз почнете дякувати менi за добре серце, скажете, що нiколи не забудете, як кинулася в нiч слiдом за вами, по сутi, абсолютно незнайомим чоловiком, як гналася за вами тiльки для того, щоб... Але не будемо про це... — Звiдки ви все знаєте? — щиро здивувався Отава. — Це просто якийсь мiстицизм. — Я все знаю, — вона засмiялася десь на вiдстанi, i Отава уявив, як вигинаються ïï лукавi уста, i йому вперше в життi стало страшно вiд близькостi жiнки. Треба ïï прогнати, — подумав вiн зненацька, намагаючись вiдтiснити кудись у найдальший куток пам'ятi те, що вiдбулося перед цим. 1 ще подумав: Яке вона має право отак вриватися в моє життя, все ставити шкереберть, ламати всi моï плани, головне ж — ламати мiй характер, бо вiн уже зламаний назавжди одним тiльки ïï вчинком. А що ж буде далi? — Ви думаєте про те, чи не краще мене прогнати вiд себе? — спитала вона його, ще далi вiдходячи на край дорiжки. — Скажiть — i я повернуся до того товариства, яке... там. Я не звикла будь-кому заважати. Сама теж не люблю, коли менi заважають. Вiн спромiгся приховати новий вибух здивування ïï неймовiрним даром читати думки i спробував звести все до жарту: — Хай уже моï товаришi догризають там вашу подругу. — А ïï не дуже й угризуть. Вона колись займалася гiмнастикою. Завжди зумiє вислизнути. — Велике вмiння — вислизати, — промовив Отава так, аби лиш сказати що-небудь. Далi йшли мовчки. Дорога бралася в гори. Вона лягала на темну землю розгонистими закрутами, розсовуючи в боки кущi, дерева i навiть будинки, це було типове шосе для машин, щоб полегшити ïм пiдйом, але для пiшоходiв воно не надавалося аж нiяк. Замiсть нормального просування прямо вперед доводилося никати по серпантинах туди й сюди, тi самi дерева, тi самi будинки, тi самi вуличнi лiхтарi обходити то знизу, то згори, i якщо для машини з швидкого накладання отаких повiльних виткiв зрештою все ж одержувано висхiдний рух, то для людей, надто ж уночi, це видавалося безглуздою блуканиною в пошуках невiдомо чого. Коли проходили парочку, закляклу в поцiлунковi, обоє вдали, нiби нiчого не помiтили, i далi йшли, мов чужi, кожне по своєму боцi шосе, i мовчали вперто й затято, неначе вороги. — Пробачте, — перший не втерпiв Отава, — я дуже рiзкий i навiть грубий чоловiк. — Не турбуйтеся, — сказала з того боку Тая, — я теж далеко не ангел. Коли хочете знати, я навiть жорстока. Може, тому й кинулася за вами в темряву, як остання дурепа. Жодна нормальна жiнка нiколи б не побiгла. Особливо з так званих нiжних, добрих i ласкавих. Хоч би ви кинулися в море або пiд колеса першоï машини... Але я починаю набивати собi цiну, а це вже зовсiм зле... Лiпше мовчати. Скоро вже наш санаторiй — i ви звiльнитеся вiд мого надокучливого товариства... Але перед цим я б хотiла вам признатися... цiлковите безглуздя, але... Знаєте, в мене зiрке око... Навiть зараз у темрявi... Хоча темрява — це тiльки для невтаємничених, а для художникiв — це середовище, де народжуються всi барви вiд сполучення з свiтлом... Бач, я вже починаю читати вам лекцiï, перебираючи ваш хлiб. — Я не читаю лекцiй, — сказав Отава. — Пробачте. Не знала... То про що я? Ага, про спостережливiсть... Уявiть собi: поки ви ходили в непрасованих, якихось пожованих штанях i старому светрi, а я теж дотримувала вам стилю i вперто носила штани й светр, викликаючи осуд всiх санаторних дам i респектабельних чоловiкiв, але робила я це мимоволi, менi здавалося, що я не думаю про вас i не звертаю на вас нiякоï уваги. Але ось ви надягаєте костюм, як усi, бiлу сорочку й краватку i, як усi, десь зникаєте одного вечора, другого, третього... I знов не знаю цiкавiсть чи що це? Але менi захотiлося довiдатися, куди й чого ви зникаєте, хоч я розумiла, що це цiлковите безглуздя... А потiм я побачила це ваше вiкно... I стала приходити до нього тодi, коли вас не було ще... Зрозумiйте мене: я художниця... — Я вас розумiю, — сказав Отава, — розумiю, бо я теж майже художник... — Менi казали, що ви iсторик... — Навiть професор i доктор iсторичних наук, — майже сердито промовив Отава, — але це чисто формально... Ви ж знаєте, як легко тепер стають i докторами, i професорами.. — Ви хочете пiдкреслити, що ви — не ординарний професор i доктор? — змiненим голосом мовила художниця, мовби шкодуючи за хвилю вiдвертостi, якоï вона допустилася з Отавою. — Та нi, просто хочу вiд iсторикiв перекинутися до вас, художникiв, хоч i знаю, що це, майже неможливо. — Iкони? Це тепер модно. Навiть моднiше за абстракцiï. У нас, в Москвi, пошестi, серед письменникiв, серед артистiв, про художникiв не кажу — деякi на цьому навiть заробляють. — Не вгадали. Зовсiм не iкони. — Архiтектура? Як у Нестора: Откуду єсть пошла Русская земля i откуду малометражнi квартири стали єсть? Але, здається, цю тему у вас перехопили. Вам хiба що лишилися виступи в газетах. — Теж не вгадали. — Пробачте, я стаю занадто цiкавою. А це майже завжди ознака дурощiв. Знову вона мовби вгадала Отавинi думки i ще раз — вже вкотре — здивувала його своєю проникливiстю. — Добре, я вiдплачу вам тим самим, — сказав вiн, переходячи до неï по шосе i несмiливо доторкуючись до вологих бiлих ворсинок на ïï рукавi. — Ви мало не щодня ходили в гори з етюдником. Дозвольте поцiкавитися, вдалося зробити щось за цей час? — Можу показати, — вона зупинилася й глянула йому в обличчя, i вiн побачив ïï темнi очi i виразнi усiта. — Завтра запрошу вас до себе й покажу. В мене окрема кiмната, менi створено всi умови... Бачите? Сьогоднi, на жаль, не можу. Непорядно. А тим часом ми вже й прийшли. Непомiтно в розмовах i в мовчаннi. Ви не гнiваєтеся на мене? — Нi, — сказав Отава, хоч i розумiв, що не треба зараз нiчого казати. А що треба, не знав. — Тодi на добранiч, — Та я посмiхнулася. — Угу, — на нього наплинула одвiчна його похмурiсть. — Добранiч. Уночi йому приснилося, нiби вiн плаче. Прокинувся — i вiдчув, що все обличчя в сльозах. Щоб не будити сусiдiв по палатi, тихенько вийшов до вмивальника, глянув у дзеркало. Червонi, якiсь зовсiм маленькi, наче не його очi на вилицюватому негарному обличчi з великим носом i в'ялим пiдборiддям. Зняв пiжамну куртку, вiдкрутив кран, довго хлюпостався пiд холодним струменем води, знов глянув у дзеркало. I знов не побачив нiчого привабливого. Кiстяк, на який природа забула налiпити м'яса. В головi билося двоє слiв славнозвiсний — горезвiсний. Мов мухи об шибку. Горезвiсний... славнозвiсний... Поïду, — подумав Отава, — завтра ж уранцi поïду до Києва. Два днi — це нiщо. Лiпше втратити два днi, анiж... До ранку вже не заснув, снiдати пiшов без жодного бажання, мав твердий намiр одразу пiсля снiданку викликати таксi i ïхати на аеродром дiставати там квиток i летiти, летiти. Вiн вийшов, трохи горблячись через свiй високий зрiст, а може, й не через зрiст. I просто з казенно-упорядженого коридору, з чеського кольорового апарата, що стояв на полiрованiй монументальнiй тумбi стилю епохи надмiрностей, зателефонував до таксопарку. I коли вже виïздив з мiста, побачив мигдалеве деревце, що першим зацвiло тут. Було багато розмов про те мигдалеве деревце. Курортна газета на традицiйному мiсцi вмiстила традицiйний знiмок з традицiйним пiдписом: Квiтне мигдаль, але газетi нiхто не повiрив, бо хiба ж невiдомо, що фотографи завжди мають у своïх чорних конвертах заздалегiдь наготовленi знiмки на всi пори року i найперше — для капризноï весни, яка то запiзнюється, то приходить занадто рано, пробиваючись крiзь снiги й морози теплим сонечком i зеленою травичкою. Але хтось там казав, що газета цього разу не обдурює, що вiн сам бачив деревце, але було вночi, i через те не може точно визначити, де саме воно зацвiло i чи справдi то мигдаль, чи, може, це якийсь заморський першоцвiт, а то й гiбрид, виведений невтомними селекцiонерами. Тепер i Отава мiг переконатися, що мигдаль уже зацвiв. Деревце стояло все в бiло-рожевiй нiжностi, таке нереально-легке, що боязко було простягнути до нього руку: ану ж знiметься i полетить, як зляканий небачений птах, полишаючи цю вогку, завiяну холодними вiтрами землю, забираючи з неï найбiльшу радiсть, яка тiльки може бути на свiтi. рiк 992 Великий сонцестiй, пуща ...во оды дни и услышать глосии сорвеса книжная и ясн будет язык гугнивых
Лiтопис Нестора Того дня, як прийшов вiн на свiт, повсюди лежали неторканно — бiлi снiги, i сонце яро горiло над ними — велике низьке сонце над поднiпрякськими пущами, i чаïлася тиша в полях i лiсах, i небо було чисте й гарне, як очi його матерi. Чи бачив вiн тi очi i небо в них i чи чув ту першу тишу свого життя? Мати спородила його серед мовчазних снiгiв, i вiн мерщiй подав голос. Старий дiдуган мороз люто вдарив йому в уста, силуючись погамувати перший крик новородка, але добрi боги повелiли морозовi йти геть, i перший крик пролунав так, як i належалося, — пронизливо, невтримно, радiсно: Живу! Та пам'ять життя дається людинi не з першим ïï криком, а згодом, вона виникає в тобi, мов струс, паче вибух, i своє буття на землi ти вiдлiчуєш з тоï хвилi. Для нього свiт починався пiтьмою. Глуха чорнота заливала все довкола, i вiн борсався на самому днi ïï важководдя i плакав у вiдчаï й безнадiï. Був посеред нескiнченного, моторошно чужого шляху, всуцiль накритого темрявою. Нiчого не знав i не бачив. Ноги самi вгадували напрямок, ноги несли його далi й далi шляхом, глибше й глибше в темряву, i йому ставало дедалi страшнiше й страшнiше, i вiн плакав гiрко-прегiрко. Пiтьма затягувала його в себе, поглинала його, i вiн слухняно йшов у ïï всюдисущiсть i тiльки й умiв, що плакати. Так i пронесе спогад через усе життя. Чи то був вiн, чи приснилося? Опiсля був дiд Родим. Власне, й не сам дiд, а його руки, двi безмежно широкi теплi лопати, якi вигорнули маля з чорноти безнадiйного шляху, а потiм дивно торкалися хлопцевоï голови, до настовбурченого, жорсткого, мов на спинi у вовка, волосся, i вiд того незвичного доторку плач перейшов у схлипування, а там i зовсiм ущух i зник. Велетенський чоловiк з побитим крутого сивизною диким заростом на головi й на обличчi, прикритий спереду шкурою тура, зачепленою грубим ременем за схожу на стовбур старого дуба шию, чаклував над полум'ям. Червоне, жовте, сизе, а то зненацька шугне звiдти чорне i злякано сховається за миготливу червонiсть, бузкова каламуть розчиняється в нiжнiй синявi, — барви народжувалися, вигравали, мiнилися, барви жили буйним, веселим життям спершу в горнi, потiм на обличчi, на широких дiдових руках, на всiй його могутнiй постатi, а вiдтак пливли на Сивоока, проходили крiзь нього, i вiн вiдчував, що починає жити цими барвами, оцими вогняними спалахами в задимленiй хижi, а ще вiн жив вiдвагою такою самою, як та, що була в дiдових руках, коли вони без страху занурювалися в нуртовисько полум'я i дiставали звiдти зацiлованi вогнем дивнi речi, що свiтилися барвами, ще несподiванiшими й яснiшими, нiж бачив хлопець на землi й на небi. Дiд був — Родим, а вiн — Сивоок. Це сприймалося як данiсть, це починалося ще з непам'ятi так само, як полум'я, як дiдовi руки, як податлива глина в тих руках, як веселковiсть барв, серед якоï виростав малий. Дiд Родим завжди мовчав. Не було людей довкола, мовби спервовiку жив вiн на пустельному удiлi край шляху, що вiв невiдомо куди, знав Родим тiльки глину та звированiсть полум'я в горнi, мовчки лiпив своï посудини, кидав на них химерну звивистiсть барви, обпалював у горнi й складав пiд очеретяним накриттям. Нащо слова? Замiшував круто глину, кидав добрий вальок на дерев'яний вичовганий круг, перед тим розкрутивши його (пристрiй для розкручування круга ногою був для Сивоока найнезбагненнiшою рiччю з усього, що дiялося), обережно наближав до шматка глини своï широкi долонi, i глина тяглася вгору, вивищувалася, оживала, з веселою покiрливiстю йшла за долонями. Слова тут були марнi. А вже згодом вступали в дiю дiдовi пальцi, мовби вигравали на гнучкiй податливостi глини, i з тоï мовчазноï музики народжувалися то гарне горнятко, то високий глек, то мiсткий збан, то химерна посудина на тонкому стоянцi. I все без слова й без мови. Iнодi брався Родим до iншоï роботи. Не крутився тодi круг, глина тужавими брусками лежала на широкiй липовiй дошцi i ждала доторку пальцiв, найбiльше ж — вологостi барв, що дрiмали до часу в надпиляних турячих рогах, розташованих на поставцi саме так, щоб до них можна було дотягтися без зусиль рукою. В такi днi Родим пересувався по хижi з не властивою для його великого тiла обережнiстю, його рухи набували урочистоï скованостi, вiн мовби творив мовчазну молитву давнiм богам, успадкованим вiд дiда-прадiда, i гаки справдi з полум'я Родимового горна виходили на свiт давнi слов'янськi боги, несли в притемненiсть староï хижi спiвучу багатоманiтнiсть барв, i кожна барва мала свiй голос i свою мову, так що зайвими видавалися б тут звичайнi слова з ïхньою буденною посполитiстю. Родим не казав Сивооковi нiколи нiчого, не пояснював, що дiється в полум'ï i на глинi, на яку крiзь соломинки, вставленi в турячi роги з краскою, накраплювалися спiвучi барви. Не почув з його уст матий назви жодного бога, але незабаром знав уже всiх, вловивши то раз, то вдруге з уст заброд-купцiв, якi торгувалися з Родимом за його посуд i за його богiв, i вже знав, що отой чотирилиций, скупчений у мудростi своïх чотирьох ликiв, повернутих на всi чотири сторони свiту, — Свiтовид, а той гнiвливий, iскряно- жовтий — то бог блискавиць Перун, а зелений, мов причаєнiсть лiсових гущавин, — пастуший покровитель Велес, а той надутий, мов купка, широконiздрий, з жадiбними очима — то Сварог, верховний бог неба i свiту; найлiпший же для Сивоока видавався Ярило, господар всього плодючого й родючого, щедрий, всемогутнiй мiдяноголий бог, заквiтчаний таким веселим зелом, яке нiкому й не снилося. Сивоок довго не мiг збагнути, чому найближче до серця йому саме цей бог, i тiльки згодом, якось випадком, пiдгледiвши, як Родим з особливою стараннiстю чаклує над новим Ярилом, побачив: дiд дає боговi своє поличчя! В цьому Сивоок не вбачав нiчого дивного, бо вже давно запримiтив спiльнiсть мiж богами i дiдом Родимом. Мовчали боги, мовчав i Родим. Тiльки вже як починали занадто докучати з своïм торгуванням йому купцi, то вiдбуркував ïм глухим басюрою: Так або Нi, Мало або Хай. Родим уявлявся Сивооковi найдужчою силою на свiтi, але одного разу малий спостерiг, як дiд мовчки молився коло джерела дерев'яному, невiдомо ким поставленому Свiтовиду, i зрозумiв: бог ще дужчий за Родима. Вiдтодi бог уявлявся йому всiм, що дужче за нього. Ще розумiв вiн, що є бог чужий i є — мiй. Домовлятися з богами важко. Вони завжди мовчать, не знаєш, чують тебе чи нi, догодив ти ïм чи нi. Мабуть, боги дають силу. Хто мене перемагає, у того дужчий бог. У Родима був бог найдужчий, бо дiд нiкого не боявся. Вiн роздавав своïх полив'яних богiв, не шкоду пан на них найяснiших барв, а сам вдовольнявся давезним, зсiрiлим вiд часу й негоди дерев'яним Свiтовидом, бо був певний його нездоланностi. Купцi, скiльки ïх бачив Сивоок, мало чим рiзнилися вiд дiда. Були дужi, грiзнi на вигляд, добре озброєнi, мали голоси такi гучнi, що хотiлося затуляти вуха. Однак вони вiдразу бачили, що на Родима ïхнi голоси не дiють, тому переходили вiд крику до погроз, хапалися за мечi, кликали слуг, i тi пхалися до хижi а чи пiд очеретяне накриття. Наставляли на старого довгi списи. Кiнець завжди був той самий. Родим непомiтним для ока порухом сягав до стовпа, який пiдпирав покрiвлю, i ось уже в його важкiй руцi коротко зблискував неймовiрно широкий i довгий меч, i обрубанi одним ударом списи сипалися до нiг старого, а легенькi купецькi мечi з дзенькотом падали слiдом. Мечi були порозвiшуванi в Родима на всiх стовпах, однаково широкi, з чорними рукоятями, без пiхов, вiн нiколи не гострив ïх, але нiчого гострiшого Сивоок не бачив; нiколи не чищенi, вони не тьмянiли, не iржавiли, в них можна було зазирати, як у тиху прозорiнь води. Якось Родим забув знову повiсити меч пiсля особливо палкого зiткнення з купцями-грабiжниками, вiн просто приставив його до стовпа i взявся до своєï роботи, i тодi Сивоок тихцем спробував пiдняти зброю, вхопився обiруч за чорну рукоять, похилив тяжке залiзо на себе, смикнув догори i впав, накритий безжальним тягарем. Родим мовчки зняв з нього меч, повiсив на стовпi, а Сивоока легенько штовхнув пiд бiк, як штовхав його щоранку, щоб вiн прокидався й уставав снiдати. Ïли вони рибу, смажену, в'ялену й солену, м'ясо, копчене й свiжину, хлiб, здебiльшого просяний, рiдше житнiй, а пили воду й мед, старий, вистояний. I хлiб, i мед — все це мали вони серед готовизни, що ïï запасав Родим вiд купцiв, у маленькiй хижцi, без вiкон, де були ще хутра вевiриць, куниць, бобрячi й соболинi, шкури вовчi й ведмежi, звоï срiбного дроту й заморськi монети, нарубки коштовних металiв i дорогi гривни — цiлий скарб, цiнностi якого Сивоок ще не мiг знати. Рибу добували з рiчки, а м'ясо на ловах у пущi, куди Родим брав Сивоока чи не вiд найпершого дня, як той задомовився в нього, виловлений з каламутноï пiтьми ночi, i, може, саме дiд час тих виснажливих мандрiв серед лiсового безмежжя найбiльше набирався Сивоок мiцi, що колись мала зрiвнятися з Родимовою силою. Тодi до них долучався третiй. Товаришем назвати його Сивоок не мiг, а Родим нiкого нiяк не називав, отож третiй був не товариш, а просто третiй. А був то кiнь. Вперше Сивоок побачив коня вiддаля, коли пасся на луках коло рiчки i дiд Родим покликав його посвистом. Здалеку це була попеляста, волохата iстота, доволi непоказна. Та коли кiнь пiдбiг ближче, Сивоок побачив його круту шию, широкi груди, мiцнi тонкi ноги, що мовби аж дзвенiли, з розгону вдаряючись в землю, — i кiнь йому вiдразу сподобався, i вiн мовчки про себе назвав його ласкаво Зюзь, бо коли дiд Родим кликав його, то до свого посвисту додавав ще глухе гудiння голосом i виходив неповторно дивний звук: зю-зю-зю. Однак Зюзь не подiляв уподобання малого. З першого ж разу вiн дав зрозумiти, що оголошує Сивооковi вiйну, а вся провина малого полягала просто в самому фактi його iснування та ще, певно, в тому, що вiн вклинився в давню дружбу двох самiтникiв: коня й Родима. Зюзь належав до вiльних створiнь природи, вiн не вiдав гноблення i покори, не знав запрягу i з неприхованою зневагою дивився на тих жалюгiдних коняк, що тягли по розмоклiй дорозi купецькi повози на рипливих колесах, якщо й пiдставляв вiн свою спину Родимовi, то в глибинi своєï конячоï душi, видно, вважав, що то не чоловiк ïде з ним у пущу, а, навпаки, вiн, кiнь, бере собi чоловiка за товариша в своï мандри, за якими знудьгувався на широких випасах. I ось цей усталений лад вiдразу порушився, як тiльки Родим, перш нiж сiсти на коня самому, примостив на передню луку сiдла якусь нову, чужу iстоту, до якоï навiть муркнув щось ласкаве, чого кiнь вiд нього нiколи не чув. Зюзь ждав, що буде далi. Звичайно, вiн мiг хвицнути заднiми ногами, пiдкинути круп так, що те маленя вхопило б сторчака, притьмом перелетiвши вперед через голову, або ж, навпаки, став би свiчкою на заднiх ногах, перехиляючись назад, щоб пожбурити непрошеного вершника на землю спиною. Але це було б нечесно по вiдношенню до старого. Тому кiнь терпляче ждав. Далi було те, що старий звично поставив ногу в стремено, обiперся всiм своïм важким тiлом так, що коня потягнуло в той бiк i вiн мав напружити всi своï сили, щоб твердо встояти на мiсцi, потiм була хвиля, коли важуче тiло Родимове летiло над конячою спиною i для Зюзя настало полегшення, потiм Родим мiцно всiвся в сiдлi, аж прогнувся хребет у Зюзя, i аж тепер кiнь вiд здивування перейшов до обурення таким нечуваним нахабством, такою зрадою з боку свого єдиного на свiтi i, здавалося б, вiрного товариша, i в конячiй душi вмить визрiла помста проти того, хто зважився встряти мiж них двох — мiж коня й людину; Зюзь змiïну вигнув шию, скосив сизе вологе око правобiч, щоб не промахнутися, зневажливо зiбгав своï завжди ласкаво-м'якi, а тепер затвердiлi в ненавистi губи, оголивши великi жовтуватi нещадимi зуби i — ось! Кiнь мiтив на ногу малого. Може, не так хотiв гризнути, як злякати для першого разу. А може, й хватонув би за маленьку литочку — хто знає. Але Родим, хоч який здавався неповороткий i повiльний, виявився хуткiшим за коня. Вiн рвонув могутньою рукою лiвий повiд, залiзнi вудила брязнули мiж кiнськими зубами, роздираючи Зюзевi рота, повернули коневi шию на мiсце, а важкi дiдовi ноги водночас з цим щосили вдарили коня в здухвини, кидаючи з мiсця учвал. Вiдтодi кiнь мав для Сивоока саму тiльки ненависть. Поки перед вiд'ïздом на лови Родим накидав на нього пiтник, поки прилаштовував сiдло, Зюзь норовив то наступити гострим копитом малому на ногу, то непомiтно куснути його бодай за край одягу або хоч пирхнути тому над вухом, обдаючи його своïм гарячим ненависним духом. Купатися самого в рiчку Родим Сивоока не пускав i вирив для нього мiленьку копанку, в якiй вода прогрiвалася до самого дна i можна було лежати хоч цiлий день, пускаючи бульки, бризкаючи навпроти сонця, водячи прутиком по мулькому дну, що так нагадувало м'яку глину пiд дiдовими руками, надто ж коли прутик лишав по собi звивистi вiзерунки — несвiдоме хлоп'яче намагання прокласти першi несмiливi стежечки до великоï держави Умiння, де неподiльно володарював дiд Родим. Зюзь пiдстерiг Сивоока, коли той вилежувався в копанцi. Попаски повертався вiн iз далеких лукiв i ще здалеку запримiтив свого супротивника i, мабуть би, помстився над ним, якби до своєï зненавистi домiшав хоч краплину хитрощiв i пiдкрався непомiтно ближче. Але не такий був Зюзь, щоб удаватися до хитрощiв. Вiн гучно заiржав здалеку, вдарив ненависно копитами в траву i, вивертаючи позад себе цiлi клаптi важкого дерниння, полетiв на Сивоока. Малий не ждав напастi, не готувався до опору, але й не розгубився, знаючи, що порятуватися може тiльки завдяки самому собi. Тож, не гаючи жодноï митi, вистрибнув з копанки, спробував утiкати в напрямку до дiдового обiйстя, але вчасно збагнув, що чотири конячi ноги мають досить-таки значну перевагу над його маленькими двома, тому кинувся до найближчого дерева, пiдстрибнув, хапаючись за найнижчу гiлку, i подерся вгору на зелену вiльшину, полишаючи Зюзя з його гнiвливою ненавистю i не заспокоєною помстою. I хоч спiткала Зюзя на перший раз невдача, але кiнь затявся в своïй зненавистi i пiсля того випадку вперто пасся коло копанки, так що малому тепер не випадало покупатися, хiба що водив його iнодi до рiчки дiд Родим, який сам не купався нiколи, певно побоюючись, щоб берегинi й водяний не вiдiбрали в нього силу й хист. А Зюзь звiрiв дедалi бiльше й дужче. Вже пустився навiть на те, що переслiдував Сивоока в обiйстi. Пасся зовсiм близько, i як тiльки малий вигулькував на подвiр'я, вiдразу чутно було глухе дуднiння копит, i широкогрудий Сивоокiв ворог з'являвся, наче сонне марення; хлопець встигав заскочити назад до хижi, мерщiй причиняв за собою дверi, брав ïх на мiцний дубовий засув, а кiнь пiдлiтав з того боку, ставав цапа, бив копитами в дверi i вже й не iржав, а рикав, мов дикий звiр: Г-ги-ги-ги! Здавалося, немає на свiтi сили, яка могла б примирити коня з малим Сивооком. Не помагали й тривалi перерви в ïхнiх дивних стосунках, коли на зиму дiд Родим ховав коня в теплу землянку i Сивоок мiг бачити Зюзя лише в днi ловiв. В такi днi, звиклий до вiдсутностi свого ворога (а вiдсутнiсть давала надiю й на остаточне його усунення), стаючи з ним знову вiч-на-вiч, кiнь шалiв, i, вже не намагаючись приховати перед Родимом своєï ворожнечi до малого, виявляв ïï, як тiльки мiг, — бурхливо й несамовито. Захоплений своєю змаганиною з конем, Сивоок не зауважував безлiчi подiй i речей, якi його оточували, i, може, тiльки згодом згадуватиме вiн час вiд часу то перший солодкий захват вiд широкого свiту, який вiдкрився йому ще тодi, як вiн уперше пiднявся над землею, залiзши на дерево, щоб врятуватися вiд мiцних зубiв Зюзя, або ж вималюються йому в сiрiй нудьзi щоденностi барвистi плями, закружляють у нескiнченному танку, ваблячи погляд, вбираючи очi (дiд Родим розтирає в круглих дерев'яних ложках з вiдламаними черенками своï краски), а то зненацька посеред найбiльшого велелюддя обступлять його непробивнi лiсовi гущавини, землi без дорiг, попечатанi слiдами диких мешканцiв, — нахабно впевненими, несмiливими, полохливими, i рибина, яку сам уперше витрусив з вершi, i гнiздо з жовторотими пташенятами, що його знайшов у кущах, i черепаха, яка загубила яйце на теплому пiщаному пагорбi над далекими прогноями, i шум вiтру, i погук похмурого нiчного птаха — вiстуна, i трiск скресаючоï криги на рiчцi, — все те навiдуватиметься в його життя то бiльше, то менше, то бовванiтиме ледь-ледь на обрiях снiв, то гримiтиме всевладне до болю в ушах, до слiз в очах, до щему в грудях. А з людей слiдом за дiдом Родимом вплiтався в Сивоокове життя Ситник. Ситник — це струменi ясного волосся, розбiганi очi барви неба, жадiбний червоногубий рот, рясний пiт на пухкому обличчi, краплистий, невтримний пiт i в лiтню спеку i в зимну стужу. Ситник привозив Родимовi меди. Знався на нелегкому вмiннi ситити це питво, високо-цiнними i князями та боярами, i купцями — зайдами, i мужнiми воями, i простим людом. Родимовi привозив вiн меди в збанах, зроблених самим дiдом (Сивоок вельми дивувався, що для себе дiд не розмальовував нiякого посуду), недбало виставляв ïх з луб'яного вiзка коло хижi, стираючи з лиця пiт, гукав: — Гей, Родиме, маєш тут ще того добра! Якби не для тебе, то й не трудився б. Але давня повага моя... Родим мовчки виносив йому шмат срiбла, кидав зневажливо, Ситник ловив його, виважував на долонi, i Сивоок щораз бiльше переконувався, що поважає той зовсiм не дiда, а отi шматки тьмаво-бiлого металу. Не мiг збагнути, як можна ставити метал понад людину, хоч iз часом i сам переймав од дiда замилування до тихих переливiв барв, а срiбло, надто ж у мiсцях зрiзу, давало такi несподiвано прекраснi переливи, що втiшатися ними хлопець мiг хоч i пiвдня. Навiть золото не подобалося йому так, як срiбло, бо в золотi була якась прихована пиховитiсть, воно свiтилося жовтiстю, холодною i далекою, i нагадувало цим невловимiсть нiчних вогнiв на болотах i узлiссях. А срiбло сяяло ласкаво й тихо, мов сповитий легкими хмарками лiтнiй день. Сивооковi щоразу ставало кривдно, коли дiд вiддавав гарно обрубаний шмат срiбла за таку, здавалося б, несмачну потраву, як мед, прогiрклий вiд трав i коренiв, заварених туди хитрим Ситником, а ще не хотiлося йому, щоб ота гарна тьмавiсть лягала на пухку (теж спiтнiлу!) долоню свiтлочубого Ситника. Володiючи неабияким досвiдом крутняви посеред розмаïтого люду, Ситник досить легко вловлював неприязнь до себе, тож не дивно, що вiн вiдчитав по очах у малого все, що той мав на душi, i вже з першого разу заповзявся прихилити малого на свiй бiк. Робив це про всяк випадок, знаючи, що в життi все пригодиться, вiдаючи добре, що зайвий приятель, хоч i малий навiть, завжди лiпше, анiж ще один ворог, хай хоч i наймiзернiший, найбезсилiший. Так i почалося Ситникове загравання до Сивоока вже в перший приïзд до них пiтнявого медовара. — То як звемося? — прискiпався Ситник до малого. — Не вiдаю, — вiдбуркнув той. — Схожий єси на свого дiда Родима. Родиме, як зветься цей пуцьвiрiнок? Родим тiльки й ждав того запитання, щоб показати Ситниковi своï похилi могутнi плечi, а за ним i малий, ведмедкувато сутулячись, посунув до хижi, лишаючи Ситника з вiдтуленим од розгубленого здивування ротом. Та не такий то був чоловiк, щоб вiдступитися в задуманому. Вже наступного разу вiн хитро мружився, виставляючи з луб'яного коша простенькi скудельнi збани, i коли отримав срiбло i спостерiг швидкий зблиск погляду, яким малий супроводжував полiт бiлого обрубка з Родимовоï руки до чужоï долонi, засмiявся неприховане просто в лице малому. — А вже знаю, що ти Сивоок. А що приблуда — здогадався вiд першого разу. Очi маєш не сивi, як то нарiк твiй Родим, а каламутнi, бо прийшов з невiдомостi. I хто ти єси, нiхто не вiдає. Може, робичич? Цього разу Ситниковi довелося спостерiгати не вислi плечi Родимовi, вiдвернутi вiд нього, а короткий змах важкоï правицi, якою Родим показував медоваровi мерщiй забиратися геть. Вiд купцiв Ситник вже давно знав, що та правиця досить швидко вмiє братися за страшний меч, тому не став ждати ще й цього i миттю завернув свою кобильчину з обiйстя. Але до малого не перестав чiплятися, хоча робив це тепер хитрiше i мовби напрошувався на прихильнiсть. Дивувався вельми Сивоок дiдовi Родимовi, що той вибрав собi для житла таке клопiтне мiсце коло шляху, на самому краю удiлля. Щоправда, тут була ще й рiчка, i зеленi луки вздовж неï, зате в дальнiм кiнцi удiлля починалася пуща, де можна б сховатися не тiльки вiд Ситника, а й од усiх отих набридливих, нахабних, самовпевнених купцiв, якi щоразу так зневажливо дивилися на Родима, що в малого скипалося на серцi. Вже вiн потихеньку брався до дiдового меча i вже ворушив його, а там i став потроху пiдiймати, але ще й досi не наважувався поспитати дiда, чому б йому не перебратися коли не в саму пущу, то хоч на той кiнець удiлля, де б його нiхто не знайшов i нiхто б не завдавав жодного клопоту. Ще не знав тодi малий, що хоч як важко доводиться iнодi серед людей, але треба жити серед них, бо без них не можна. I сам вiн пiде згодом далi й далi в люди i забереться в таке вировиння, що й не снилося всiм його предкам до десятого колiна, поки що ж мав найвищу втiху в тi днi, коли змандровували вони з дiдом з свого неспокiйного кiнця удiлля i заглиблювалися на кiлька день в притаєний свiт тисячолiтньоï пущi. За тi кiлька щасливих лiт, що вiн прожив з Родимом, Сивоок перейняв вiд старого саме тiльки добро, навчився корисного, знав лише почуття, що пiдносять людину над свiтом, не вiдав принижень, неправди, лукавства, заздрощiв, переляк бачив лише в тих, хто пробував нападати на Родима, сам же старий жодного разу не виявив бодай крихти страху, навiть пiд час лiтнiх розклекотаних гроз, коли Перун кидав на землю вогненнi блискавицi, навiть коли заскакували ïх у пущi несамовитi бурi i гудiли бори й дiброви i ламалися, мов трiски, столiтнi дерева, завалюючи ïм дорогу, погрожуючи смертю. Та ось прийшла нiч, коли Сивоок мав побачити острах на суворому Родимовому обличчi, хоч була то тиха нiч, без грози, без бурi, хоч були вони не в далекiй дорозi, а в своïй хижi, в захистку вiд усього злого, з своïми добрими богами. Родим злякався темноï валки, що над'ïхала по шляху й зупинилася коло обiйстя. Кiлька повозiв, кiлька вершникiв, може, навiть озброєних, як то водилося у купцiв, що не наважувалися пускатися в небезпечнi мандри без надiйноï охорони. Вже скiльки таких купецьких валок пам'ятав Сивоок, а старий Родим знав ïх за своє довге життя в тисячу разiв бiльше, то чому ж вiн так стривожився, чому мерщiй заштовхав малого до хижi, сам ускочив за ним, ухопив його на руки, пiдсадив до сiтки, що прикривала димовий отвiр над горном, трохи пiдважив ïï i пошепки звелiв: Сховайсь i мовкни! Сивоок прилаштувався коло самого краю сiтки, щоб бачити все, що вiдбуватиметься внизу; не послухати Родима вiн не мiг, бо вперше бачив того мовби зляканим i вперше той вимовив вiдразу аж два слова надто ж тодi, коли, здавалося, не було потреби в словах, дитяча душа передчувала щось незвичайне, мабуть, цiкаве для малого все, що вiдбувається навколо, завжди є передовсiм видовищем, якщо не зачiпають його самого i не затягують у колотнечу подiй, тепер же вiн i поготiв перетворювався на спостерiгача, а дiдова знервованiсть пiдказувала хлопцевi, що матиме вiн неабияку розвагу. Мав трохи холодку в серцi через Родимову занепокоєнiсть i через його стурбованi слова, але намагався вiдсунути той холодок якомога далi, розтопити його гарячою хвилею дитячоï цiкавостi. Однак холодок залив йому всi груди i пiдступився до горла, як тiльки вступив до хижi невiдомий прибулець. Щойно ввiйшовши до хижi i ще, мабуть, нiчого не розгледiвши в нiй, незнайомий мерщiй вiйнув широченним рукавом, вхопив кiстлявою рукою своє срiбне хрестовиння, високо знiс його перед собою, махнув туди й сюди, а Сивоок лише тепер змiг запримiтити, що срiбне перехрестя почеплене було в чужинця за шию на довгiм тонкiм, теж, певно, срiбнiм ретязi. — Не ховайся в темнотi, пiдiйди пiд хрест божий i удостойся, — звертаючись до Родима, промовив незнайомий гучним урочистим голосом i знову помахав своïм срiбним знаряддям: i Сивоок уперше в своєму життi почув слово хрест i зв'язав його звучання з зображенням. За спиною в темного з'явилося кiлька озброєних дужих людей. Ставали один до одного, мовчали, не висовувалися наперед. I Родим теж не виступав ïм назустрiч, не мовив нiчого, не обзивався, не видавав себе бодай порухом. — Вiдомо тобi добре, що найсвiтлiший князь наш привiв народ руський до справжнього бога нашого — Iсуса Христа, — вiв далi той, що з хрестом, i Сивоок вельми здивувався, що бога свого вiн теж називає тим самим словом, що й склепанi навперехрест двi срiбнi пластинки. — Ти ж, недостойний, сам не вiдаючи, що твориш, розмножуєш поганських iдолiв, чим вносиш сум'яття i смуту в душi християнськi. — То нашi боги, — зненацька пролунав з темряви Родимiв голос, i Сивоок мало не випав зi свого сховку. Родим вiдповiдав, Родим устрявав у суперечку! — Не суть то боги, — терпляче правив своє чорний з хрестом, — но глина, скудель; нинi є, а на утро розсиплеться на порох. Не ïдять-бо, не п'ють, не мовлять, но суть зробленi руками в глинi, а бог єсть єдиний, йому ж служать i поклоняються i за морем i по нашiй землi, вiн-бо сотворив небо, i землю, i мiсяць, i сонце, i чоловiка i дав йому жити на землi. А сiï боги що сотворили? I рукою, вiльною вiд хреста, вiн показав у той куток, де, складенi на дерев'яних лавках i полицях, лежали таки справдi глинянi, але ж якi прекраснi вiд Родимового вмiльства стрибоги, перуни, ярили, свiтовиди, боги небес, вод, зелених трав i буйних лiсiв, єдинi боги, яких знав допоти Сивоок, добрi, лагiднi боги, якi не потребували собi отаких чорних та страшних мовцiв, пiдтримуваних понурою сторожею. — Сказав-бо Христос: Iдiте i научайте всi народи! — вигукнув чорний. — I знищено буде все, що противиться... Як той чорний крук, визирав у темрявi, де лежали Родимовi боги. Чи надiлений був од свого Христа даром, чи мав надзвичайно вигострене око на все, що недбало лежить, а чи просто хтось заздалегiдь намовив його, пiдказав? Хоч як воно там було, а тiльки понурий заброда, вигукнувши своï слова про нищення, спрямувався одразу до кутка, де зберiгалося дороге Родимовi його працею, вмiнням, надто ж — вiрою, успадкованою вiд предкiв, якi ще й з могил керували всiма живущими, направляли ïхнi дiï i душi. Чорний плутався в довгiй своïй киреï, поки вiн зумiв ступнути раз, його поплiчники, певно, вже набувши попередньо вiдповiдного вмiння, миттю сипнули з двох бокiв, завирували по хижi, ламали все, трощили, нищили. — Не руш! — страшним голосом гукнув Родим i з нелюдським стогоном похилився на чорного, заносячи свiй широкий меч, заносячи не нагально, як тодi, коли боронився вiд настирливих зайд — купцiв, а мовби намiряючись тiльки вiдлякати напасникiв, примусити ïх схаменутися, вiдступити, поки не пiзно. Але згубним виявився Родимiв намiр. Ще не встигла рука його пiдняти меча догори, ще повiльно рухалася вона, описуючи велику дугу, як раптом позаду, не примiчений нi Родимом, нi навiть Сивооком, який, здавалося, не випускав з ока нiчого, що дiялося внизу, меч блиснув коротко й зловiсно, i Сивоок з жахом побачив, як Родимова правиця, мов у кошмарному видiннi, вiдокремилася вiд тiла i разом з мечем зiв'яло впала на землю. Тодi набiгло ще кiлька ззаду й з бокiв, зблиснули мечi, сталася колотнеча, а коли все розскочилося, Родима не було, тiльки темнiло щось на долiвцi, велике й нерухоме. Бiльше Сивоок не бачив нiчого, не став дивитися. Вiн кинувся в найдальший куток горища, здичавiло рвав покрiвлю, поки пробився назовнi, не вагаючись, зiстрибнув на землю i подався удiллям туди, де темно вивищувалася збавча пуща. Не мав куди йти, тож подався по низу вздовж удiлля i небавом був уже коло Родимового обiйстя, коло першого свого в життi дому, який знав i пам'ятав. Коло свого i не свого. Наближався обережно, з острахом, скрадався вiд куща до куща, подовгу вичiкував, роздивлявся навкруги. Завмер, коли на обiйстi спостерiг коняку, запряжену в повiз. Довго ждав, чи не появляться люди, так i не дiждавшись, знов рушив наперед, тепер ще обережнiше. Посмiливiшав тiльки тодi, коли впiзнав i коняку, й вiзка: належали Ситнику. Сам Ситник, певно, був у хижi, чомусь довго не показувався, i це поселило в Сивооковiм серцi кволу надiю: а що, як дiд Родим живий? Порубаний, поранений, але живий! I вони й далi житимуть у цiй затишнiй хижi, i вiн помагатиме дiдовi мiсити глину й розмальовувати глечики й богiв i навчиться торгуватися з купцями, а потiм ходитиме сам на лови. Вiн ще трохи почекав i бiгцем кинувся до хижi. Не було там нiкого i нiчого. Все потрощене, понищене. Але в хижцi щось гомонiло. Сивоок стрибнув туди, насилу гамуючи крик. Родим, Родим! Вдарився в м'яке, вхопив його хтось за руку, мiцно стиснув, витяг з чулана — Ситник! Увесь спiтнiлий i мовби розгублений. — А тебе не забрали? — здивувався Ситник. — Дiд Родим! Де дiд? — викручуючись з його руки, гукнув Сивоок. — Ого, мiцний хлоп'яга! — подивувався медовар. — Вирвався, отже, й вiд них. — Де Родим? — повторював своє Сивоок. — I втiк, отже? Де ж блукав стiльки? — Де Родим?. — Поховали Родима. — Як! — хлопець не мiг осягнути всього жаху цього слова поховали. — Не так, як було колись. Звичай у нас був класти небiжчиковi в могилу одiж, зброю, коштовностi. Жертви приносили до вогнища, на якому спалювали вмерлих. А нова вiра iнакша. Християни ховають своïх голими та убогими, бо ж вони йдуть у царство небесне, де ïх i зодягнуть, i нагодують, i напоять. Отак i Родима твого, який пiд хрестом побув, поховали без нiчого, а все, що мав, роздали на хвалу божу та людський ужиток. — Вiн згинув пiд хрестом, — заплакав Сивоок, i цим вiдразу скористався Ситник i знов чiпко вхопив хлопця за руку й поволiк надвiр до вiзка. — Чи згинув, чи народився пiд хрестом — все християнин, — бурмотiв вiн, — а раз ти бачив той хрест, то, отже, i ти християнин, матиму християнського роба, хвала богам давнiм, i новим, i всiм укупi. Та хлопець, хоч i не чув бурмотiння Ситникового, а просто керований неусвiдомленим прагненням до волi, знову крутнувся, щоб вирватися, а коли це не помогло, щосили штовхнув Ситника, аж той поточився i розкарячено сiв на землю, в той час як Сивоок уже бiг з обiйстя. — Та постривай, дурню! — гукнув навздогiн йому Ситник. — Пропадеш же в лiсi. Повезу тебе хоч нагодую. Хлiба дам i м'яса. Будеш у мене за сина. Чуєш чи нi? З усього Сивоок почув тiльки два слова: хлiб i м'ясо. Вони нагадали йому те, що десь на свiтi є наïдки i є люди, що втiшаються ïдлом i питвом, тодi як дiд Родим лежить у сирiй землi, голий i убогий, а вiн сам никає зрозпачений, помираючи вiд голоду. Хлопець став i подивився на Ситника. Чи не бреше? — Ну, iди сюди, iди, — кликав той. т Сiдай до мене, та поïдемо до села. Побачиш мою Величку. Вона теж втiшиться. Така в мене донечка є маленька. Ну ж бо! Сивоок поволi наблизився до вiзка, вiдкинув простягнену до нього Ситникову руку, сам залiз у луб'яний короб, сiв так, щоб мати можливiсть щомитi зiстрибнути i вдарити навтьок, Ситник смикнув за вожину, коняка поволi рушила, Родимове обiйстя лишалося позаду, назавжди лишалося. Але не згинув безслiдно дикий норов Родимiв. Упав вiн найгустiшою барвою на чисту поверхню дитячоï душi i довiчно закрiпився там, як невигубно позостаються краски на глинi, обцiлованiй палючим вогнем. Не всидiв Сивоок довго на вiзку, зстрибнув, знову вiдбiг вiд Ситника, став — не приручений, упертий, свавiльний. — Де Родим? — закричав. — Ну, сказав же, сказав, — зупиняючи коняку, витирав пiт з обличчя Ситник. — Нема його, мертвий, погинув. — Де вiн? — уперто допитувався хлопець. — Хочеш бачити могилу? Ну, коли ти такий, то... Ситник прив'язав коняку, пiшов розвальцем назад по дорозi, Сивоок посунув за ним, недовiрливо тримаючись здалеку. Нижче обiйстя, де цiлях робив вигин, на морiжку височiв горбик недбало приляпаноï лопатою землi, i з того кiнця горбка, що був ближче до хижi, стримiла з землi дерев'яна подобизна того срiбного хреста, що ним вимахував чорний зайда в нiч убивства Родима. Чому дiд мав лежати пiд цим знаком його вбивства? Сивоок з розгону вдарив плечем у мертве дерево, намагаючись вивернути його з землi, щоб потiм потоптати, затягти звiдси свiт за очi, спалити, пустити за водою — та будь-що! Але хрест навiть не схитнувся. Зроблений з двох грубих дубових брусiв, скрiплених намертво хитрим дерев'яним замком, вiн був закопаний, певно, ще глибше, нiж прах небiжчика, i мав стояти при дорозi довго-предовго, щоб кожен, хто ïхатиме, не минув його своïм поглядом i впокорився вiд споглядання чужоï смертi. I Сивоок, мовби вiдчуваючи, що вiднинi його життя теж значитиметься отакими хрестами i порятуватися вiд них вiн не зможе так само, як не може зiпхнути знаку Родимовоï смертi, в безсилiй лютi став бити кулачками по мертвому дереву, плакав, не витираючи слiз, i до цiлковитого вичерпання сил бив, бив, бив. Аж тут Ситник нарештi мiг згребти малого i потягти до свого вiзка, одною рукою мiцно тримаючи його, а другою витираючи бороду й вуса, що аж хлющали вiд поту. Пручатися Сивоок не мав сили. Сивоок забув i про свiй мимовiльний перестрах, i про свою несвободу, i про зловiсне рипiння ворiт, i про незвичнiсть обiйстя, забув, завидiвши, як полетiло ïм назустрiч щось зовсiм небачене, як розсипало дзвiнкий смiх, застрибало, заляскало в долоньки, загукало: — Татко, татко! Бiгло просто до Ситника, вицiлювало в його розкритi обiйми тонке, довгоноге, в бiлiй ллянiй сорочечцi, з довгим у нестерпному сяйвi волоссям, з очима великими i такими блакитними, що не пiдiбрав би пiд них барву сам дiд Родим. — А таки приïхав твiй батько, доню, — муркотiв Ситник, спливаючи потом вдоволення i обiймаючи те дивне, вперше бачене Сивооком створiння, — та ще й привiз тобi... Ось глянь... I вiн вигорнув з-поза себе Сивоока, а той, замiсть пручнутися, слухняно вийшов наперед i опинився вiч-на-вiч з тим чудом. 1 так вони дивилися одне на одного, а Ситник вдоволено посмiювався, а потiм, гукнувши щось на свого нещасного затурканого Тюху, почвалав собi до якоïсь з будiвель, полишивши посеред двору малих. — Ти хто? — спитав хрипло Сивоок, оговтавшись першим i за правом старшого, бо був на цiлу голову вищий. — Величка, — продзвенiло йому на вiдповiдь. — А ти? Вiн трохи подумав, чи годиться так ото вiдразу й розкриватися перед цiєю Величкою, але не втримався i сказав: — Сивоок. — Чому так звешся? — поцiкавилася Величка. — Не знаю. А ти чому? — Бо я дiвчина, а дiвчина повинна зватися гарно. — А що таке дiвчина? — поспитав Сивоок. — Як то що? Я... Хiба ти не знав? — Не знав. — I нiколи не бачив дiвчини? — Не бачив. — А кого ж ти бачив? — Дiда Родима. Та купцiв. Та ще Ситника. — Ситник — то мiй тато. — А менi байдуже. — Мiй тато найкращий на свiтi. — Найкращий — дiд Родим. Це зацiкавило дiвчину. — А де вiн? — Нема. — То чому ж вiн найкращий, коли його нема? — Був — його вбили. — Знаєш що? — сказала Величка, мабуть нiчого не збагнувши з похмуроï Сивооковоï iсторiï. — Хочеш, я покажу тобi мак? — А нащо вiн менi? — недбало промовив Сивоок, хоч нi сном нi духом не вiдав, що то таке. — Тато варить з ним меди, — пояснила дiвчина, — наймiцнiшi й найдорожчi. А я люблю, як вiн цвiте. Ти бачив, як цвiте мак? — Я все бачив, — вiдважно збрехав Сивоок, насилу втримуючись вiд спокуси простягнути руку й помацати волосся у Велички: чи справжнє, живе, чи, може, зроблене з якихось заморських нитей, як ото в деяких купцiв витканi корзна, що сяють на сонцi i навiть у сутiнках? Мак виявився червоним i пелюстки мав теж мовби несправжнi, мовби витнутi з нiжноï заморськоï тканини й почепленi до зеленого стебла. — Я знаю лiпшi квiти, — сказав Сивоок, — в найдальшiй пущi, посеред червоних борiв росте висока синя квiтка. Завбiльшки з тебе. — А чому бори червонi? — спитала дiвчина. — Бо гiлля там не видно, воно десь далеко-далеко вгорi, а видимi самi стовбури i кора на них вiд довголiття зчервонiла. — А хiба може бути квiтка така завбiльшки, як я? — знов не повiрила дiвчина. — Хочеш — я принесу тобi. — А хочу. — Ну, то добре. Але прийшов Ситник, мовчки смикнув за руку Сивоока й повiв за собою. — Приходь! — гукнула Величка, а вiн не знав, озирнутися на дiвчину чи вирватися вiд Ситника i побiгти знов до неï. Ситник привiв хлопця до тоï закiптюженоï, упослiдженоï хижки, штовхнув до покорченоï грубоï дошки, що мала правити за стiл, буркнув: — Ïж! Отут i житимеш з Тюхою. Розкудланий Тюха, перелякано зиркаючи, сидiв з другого боку столу i тьопав дерев'яною ложкою якусь розбовтану поливку. Сивоок похмуро глянув на Ситника. — Хочу м'яса. — Он ба! — засмiявся Ситник, зчищаючи з себе веселощi, як гадюка стару шкiрку. — Ану, Тюхо, дай йому м'яса! Тюха слухняно метнувся до хлопця, вихилився, щоб ухопити своïми чiпкими клешнями, але Сивоок в'юнко проринув у нього попiд руками, штовхонув Ситникового полигача ззаду так, що той заточився, а сам помчав до дверей. Однак Ситник уже знав норов малого i ще швидше вискочив за дверi, зачинив ïх перед самим носом у Сивоока, зареготав знадвору: — Ось тобi м'ясо! Знатимеш ти ще в мене! Сивоок озирнувся. Одне — єдине вiконечко, затягнене оболонкою вiд мiхура, таке малесеньке, що тiльки руку простромиш. Стояв, важко дихав. — Ну, чого ти? — промимрив Тюха, знов беручись хльобати поливку. — Слухайся. Треба. Хлопець мовчав. Аж тепер зрозумiв, як попався Ситниковi в лабети, прийшло перше усвiдомлення сили, що перейшла йому в спадок вiд Родима, та водночас вiдчув i брак сили для того, щоб боротися з таким, як Ситник. Вiн лiг спати, не доторкнувшись до ïжi, а коли вдосвiта другого дня Тюха став будити його, аби призвичаювати до роботи по господарству, Сивоок так куснув його за волохату лапу, що той завив по-вовчому й побiг скаржитися хазяïновi. Ситник звелiв не чiпати малого. Знав добре, що голод i безвихiдь зроблять своє. Сивоок довго лежав у хижi, потiм, коли сонце вже добре пiдбилося, вийшов на подвiр'я. Хотiлося пити, хотiлося ïсти, найбiльше ж хотiлося злетiти над гострокiл i полинути свiт за очi. Набрiв на криницю, дiстав дерев'яним вiдром води, напився. Ще коли пив, вiдчув, що за спиною в нього хтось стоïть. Але не подав виду. Поставив вiдро, витер губи тильною стороною долонi, як то робив завжди Родим, тiльки тодi озирнувся. Позад нього стояла Величка. Така, як i вчора. А може, ще гарнiша й нiжнiша. — Ну, де ж твоя квiтка? — поспитала вона. Сивоок мовчав, спiдлоба поглядаючи на дiвчину. — Чи збрехав? — доскiпувалася Величка. — Ïсти хочу, — похмуро мовив Сивоок. — Чому ж не наïсися? — Ситник не дає. — Неправда, мiй тато добрий. Вiн — найдобрiший. — Може. А мене замкнув у хижi i не дав нi хлiба, нi м'яса. — Хочеш, я спитаю в нього, чому вiн так зробив? — Нi, не хочу. Не треба. — А хочеш, я принесу тобi м'яса i хлiба? — Нi. — Але ж ти хочеш ïсти. — Той що? — Ну, то я принесу тобi. — Не треба. Величка трохи подумала. Нiяк не могла збагнути, як то так: хоче ïсти i не хоче, щоб йому приносили. — Ти боïшся мого татка? — нарештi догадалася. — Я нiкого не боюсь. Вона ще подумала. Нелегка випала робота для ïï маленькоï голiвки. Але ж недарма була вона дочкою Ситника, не раз i не два бачила, як обмiнює батько своï питва на те — Знаєш, як ми зробимо, — запропонувала вона. — Я принесу тобi хлiба i м'яса, а ти принесеш менi свою квiтку. Згода? — Вона не моя, — ще бiльше спохмурнiв Снвоок. — Але ж ти вчора казав, що знаєш, де вона росте. — Знаю. — От i принеси. — Принесу. Сказав — принесу, то й принесу. — Почекай мене он там, за коморою, щоб не бачив батько, я швиденько, — сказала вона i, побоюючись, що Сивоок знов почне вiдмовлятися, мерщiй побiгла вiд нього. Так виникла за спиною в Ситника маленька змова. Поки вiн ждав, що Сивоока зломить голод, Величка пiдгодовувала хлопця, малий смакував Ситниковими хлiбами — житнiми й просяними, пробував його вудженими, запивав на диво доброю водою з криницi й потиху видивлявся, як вибратися на волю. Одна з рублених дерев'яних комор стояла зовсiм упритул до частоколу, i Сивоок зметикував, що коли забратися на покрiвлю, а звiдти прокласти на верх гостроколу дошку, то можна б i спробувати. Про те, як дiставатиметься на тому боцi до землi, не думалося. Полетить — i все. Вниз лiтати вмiв, не те що вгору. Вночi, коли Тюха захрiп у своєму кублi, Сивоок крадькома вийшов з хижi, знайшов припасеного ще за дня обапола, потяг його до комори. Але на покрiвлю вилiзти з обаполом нiяк не мiг. Довго мучився, аж поки здогадався принести з хижi мотузку i, прив'язавши один ïï кiнець до обапола, а другий затиснувши в зубах, вмiло подерся на комору, призвичаєний лазити по деревах, навiть коли на стовбурi не було внизу жодноï гiллячки. Потiм вивудив iз темряви свою кладку, прилаштував ïï так, як вимiряв на око заздалегiдь, i поповз до двох гострякiв, чорнiших за саму нiч. Вхопився за них вiдразу обома руками, тiльки на мить затримався, вигинаючи спину i випружнюючи ноги, легко вiдштовхнувся й безстрашно полетiв униз, в причаєну чорноту, яка дихала на нього волею. Земля твердо вдарила Сивоока, стало йому до слiз боляче у всьому тiлi, але не було часу на плачi та зойки, скоцюрблений i зболений, покотився вiн по схилу вниз та вниз, а там зiрвався на ноги й побiг, самим тiльки чуттям угадуючи напрямок. Так опинився знову в пущi. Тепер, по смертi Родима, лiс мiг би слугувати Сивооковi домiвкою. Тiльки тут усе було знайоме i звичне, тiльки тут малий добре вiдав, проти кого можна стати на бiйку, а перед ким непомiтно щезнути, вiддаючи належно його перевазi, а там, на рiвнинi, над якою височiв Ситникiв гострокiл, все було iнакше, заплутане й вороже; як вестися в полi серед людей, дiд Родим не навчив його, певно, не хотiв, щоб Сивоок i попадав туди, бо жодного разу бодай натяком не виказав, що десь живуть iнакше, анiж вони, i що не всi на свiтi такi, як вiн сам, Родим. Вперше ступив Сивоок пiд дерева без ляку, охоче йшов туди, куди затягувала його всевладна пуща, знов вiдбував звичну мандрiвку донизу та донизу, прямуючи до самого серця лiсу i маючи певнiсть, що все станеться так, як завжди: добрi боги пущi тiльки полякають його, тiльки поводять та покрутять по зеленому безмежжю, а потiм випустять на волю, непомiтно виведуть на те узлiсся, звiдки вiн завжди починав своï блукання. Та, видно, мудрi боги пралiсу вiдали, що цього разу Сивооку нема куди квапитися, що не жде його нiхто, а коли й жде, то тiльки бiда, тому були милостивi до хлопця i вперше пропустили його до самого серця пущi, до найнеприступнiших гущавин, за якими лежали безмежнi галявини з найсоковитiшими на свiтi травами i тихi озеречка, де вибудовували своï химернi оселi пухнастi бобри i вигулювалося рiзноперептаство. Там був дивний простiр, який вiдкривався за гущавинами враз, зненацька, ошелешував негадано. Дрiбнi перелiски не спиняли ока, а великi дерева, порозкидуванi мальовничими купами то там, то там, ще мовби побiльшували й без того просторi обшири галяв, з'єднуючи ïх у безконечну велетенську вервечку. Тут уже нарештi пуща не западалася донизу, вона лежала рiвно, вона заспокоïлася в своïй неприступностi, i коли б Сивоок став приглядатися, то запримiтив би, що звiдси увсебiч лiс розходиться наче вгору. Те, що вiн завжди прагнув побачити, само давалося йому, але тепер хлопець забув про своï давнi намагання досягти мiсця, звiдки пуща починає випручуватися з свого невпинного западання. Вiн проблукав кiлька днiв. Убив палицею якогось птаха, спiк його на жару, як навчив колись Родим. Потiм у болiтцях шукав бульбистих солодких коренiв, шукав довго, ще довше потiм смакував ними. Аби мав якусь зброю, то заполював би хоч саренку, але що ж ти вдiєш з голими руками? Лiсовi мандри мають своï закони. Якщо людина шукає i знає, що саме вона повинна знайти, то рано чи пiзно вона свого доможеться. Але Сивоок натрапив зовсiм не на те, за чим забився в пущу. Коли вiн, уже вкрай охлявши, став, як здавалося, вибиратися ближче до краю лiсу, i вже дихнуло вiльним вiтром, i дедалi бiльше траплялося на путi просонцених кряжiв, де саме й лучаються отi рiдкiснi синi квiтки, одну з яких десь терпляче ждала мала Величка, Сивоока мало не спiткало лихо. Вiн iшов, безтурботно виловлюючи обличчям сонцевi поцiлунки, легко збiгав з пагоркiв, нечутно ступав по пухкому шаровi багатолiтньоï глицi, вмiло пробирався крiзь чiпкi хащi. Його вухо вловлювало кожен потрiск i бодай найменший шелест, його вигострене око спостерiгало все явне й притаєне. Отак би й жити йому помiж деревами, в цьому свiтi, де залежиш тiльки од власного вмiння й сприту, де немає нi ситникiв, нi дурнуватих тюх, нi отих чорних, iз срiбними хрестами. Згадав, що на обiйстi в Ситника, хоч яке воно просторе, не росла жодна деревина, i немало подивувався цiй обставинi. У них з дiдом Родимом росло чимало дерев, а Родим ще й до того щовесни привчав Сивоока саджати бодай один прутик, який десь згодом зазеленiє i звеселить не одне серце. Звичайно, таких слiв Родим не казав, Сивоок сам думав про таке, коли наступноï весни на торiшньому прутиковi набрякали бруньки i вистрiлювали з них маленькi, чистi — пречистi листочки. Людина повинна жити помiж деревами, тiльки вони ïï мовчазнi, вiрнi, незрадливi друзi. Сивоок не знав пiсень, але в ньому сама складалася гака собi немудра пiсенька з чотирьох слiв, i поки вiн iшов, хтось повторював у ньому чотири слова: Людинi жити помiж деревами... Людинi жити... Аж раптом коло самого хлопцевого вуха щось свиснуло хижо i топко, Сивоок, ще й не подумавши, мимоволi хитнувся за найближче дерево, голова йому сама повернулася назад у напрямку того погрозливого свисту, i аж тепер вiн весь похолов од страху. За кiлька крокiв, вп'явшись в шкарубку кору дуба, стримiла коротенька чорнопера стрiла. Вона ще вихитувалася, ще бринiла в нiй лиховiсна напруга польоту, i Сивоок аж здригнувся, уявивши, як уп'ялася б вона в нього, аби стрiлець був не промахнувся. I чи то вiдчував невидимий напасник, що Сивоок несхвально подумав про його лучницькi здатностi, а чи вивихнувся трохи Сивоок з-за дерева, але вмить нова стрiла сухо шкваркнула об кору Сивоокового сховку, якраз на рiвнi хлопцевого серця, i впала тут таки разом з добрячим вiдламком кори. По тому, як вона впала i як застряла перша стрiла, Сивоок збагнув, що стрiлець поцiляє згори. Вiн став обережно роздивлятися i побачив те, що мусив би побачити хоч трохи ранiше. На деревах порозвiшуванi були бортi. Щоправда, вони були такi старi й замшiлi, що помiтити ïх мiг тiльки надзвичайно досвiдчений спостерiгач. Але хiба ж Сивоок не вважав себе саме таким? Видимо, вiн необачно заблукав у саму середину чийогось бортняцького господарства, i от тепер хазяïн, вистеживши нежданого зайду, вирiшив його покарати. Сивоок знав кiлькох бортникiв з тих, що приносили iнодi Родимовi мед i вiск; були то похмурi вiдлюдьки, миршавi й упослiдженi, вони виходили з лiсу лише на короткий час i знов ховалися туди, бо почували себе там надiйнiше i спокiйнiше. Але чим мiг загрожувати тому невидимому бортниковi вiн, малий Сивоок? Чи той не бачить, з ким має справу, чи вже його вiдлюдькуватiсть сягає аж так далеко, що вiн зустрiчає стрiлою кожного, хто насмiлюється бодай ступнути на його дiльницю! Сивоок ще якось необачно схитнувся за деревом, i нова стрiла квапливо впала згори, цього разу пробивши хлопцевi край корзна. Стрiлець не жартував. Вiн продержить так до захiд сонця, а там теж ще не вiдомо, чи випустить з-за дерева, бо хто ж знає: може, вiн i в темрявi бачить, як сова? Вiн ще не знав безлiчi речей. Не бачив великих мiст, i здогадувався трохи про них по купцях, що ïх спостерiгав у Родима. Не знав нi бояр, нi князiв, нi iмператорiв i майже не чув про них i не уявляв, який може бути зв'язок мiж ним i далекими володарями. Найголовнiше ж, що Сивоок зовсiм не уявляв, у який час вiн живе. А то були дивнi, каламутнi часи. Часи, коли люди дозрiвали швидко, старiли рано, часи, коли чотирнадцятилiтня королева наказувала задушити вночi свого шiстнадцятилiтнього чоловiка (застарий для неï) i сама приходила в темну спальню, стояла на порозi в довгiй ллянiй сорочцi, тримаючи високо над головою свiчку, присвiчувала своïм слухняним челядницям, якi чинили розправу, скору i нещадну, i тупотiла ногами: Швидше! Швидше! Швидше! То були часи, коли одинадцятилiтнi єпископи посилали бородатих мiсiонерiв звойовувати для жорстокого християнського бога новi терени, замешкуванi дикими поганинами, i, суворо суплячи своï рiденькi бровенята, погладжували золотi панагiï, прикрашенi сапфiрами i дiамантами, слухали, скiлькох непокiрних убито, спалено живцем, утоплено, порубано i скiлькох упокорено. Не думайте, що я прийшов послати спокiй на землю; не прийшов я послати спокiй, а меч. (Євангелiє вiд Матвiя, 10, 34.) То були часи, коли нiхто нiкому не вiрив, коли вчорашнiй союзник, одержавши заплату, сьогоднi виступав проти тебе, коли князь, поклявшись на хрестi перед iншим князем, що дотримуватиметься миру, влучивши хвилю, вiдрубував мечем голову тому, з ким тiльки-но замирився. Чи була тодi любов у тому темному i понурому столiттi? А певно ж, була, але ховалася далеко й глибоко в нетрях та так i зосталася не простеженою i непомiченою, i жоден лiтописець або хронограф не занотував нiчого свiтлого, нiжного, людяного, а тiльки кров, руïни, зради, пiдступи. Бо прийшов я, щоб поставити чоловiка рiвно проти батька його, й дочку проти матерi ïï, й невiстку проти свекрухи ïï. (Євангелiє вiд Матвiя, 10, 35.) I хто б то там побачив, як малий хлопчик у безмежнiй своïй наïвностi пiсля багатоденних блукань у дикiй пущi несе звiдтам дивно-синю квiтку до похмурого обiйстя, оточеного високим гостроколом, з-за якого насилу змiг утекти. Повертатися добровiльно в неволю заради якоïсь квiтки? Навiщо? I кому потрiбнi квiти в такий безжальний час? Та, мабуть, коли чиниш добро, то не думаєш про це. Заздалегiдь обдумують лише пiдлоти. Синя квiтка лежала посеред потолочених, поприсушуваних сонцем ромашок, i ïï топтали босi Тюшинi ноги i ноги Ситниковi, взутi в мiцнi ремiннi постоли, топтали жорстоко, безжально, всмак. — Величко-о! — закричав з останнiх сил Сивоок, ще пробуючи випручатись. — Величко-о! Вони ще били його, вже зваливши на землю, може, тепер вiн своïм тiлом прикриває оту синю квiтку, безпомiчну, нiкому не потрiбну, наïвно смiшну синю квiтку, про яку хлопець, може, й забув, бо пам'ятав ще тiльки про Величку, пробивалася ця пам'ять крiзь удари, крiзь бiль, крiзь знущання. — Величко-о! I тодi сталося чудо. Воно налетiло з-за вигину гостроколу, сяйнуло золотом волосся, бiлими ноженятами й рученятами, воно пiдбiгло до знавiснiлих, засапаних, здичавiлих, вдарило маленькими кулачками по пухкiй Ситниковiй спинi, заплакало-закричало: Пустiть! Пустiть його! Ситник хотiв вiдтрутити дитину, вiн недбало погорнув дiвчинку товстою рукою, тодi Величка вчепилася зубами йому в палець, Ситник завив вiд болю, спробував висмикнути пальця, але гострi зуби ще глибше вп'ялися йому, не думаючи, вдарив дiвчинку вiльною рукою. А Сивоок у цей час намагався пiдвестися, якби тiльки йому вдалося стати на ноги та ще аби вiн хоч на два-три роки старший, щоб мiг подужати оцих обох, о якби! Але Тюха згрiб його знову, налягаючи на спину, тiльки й устиг Сивоок наставити голову в черево Ситниковi, який, розправившись з дочкою, знову повертався до нещасного хлопця, i чи то сам Ситник з розгону наштрикнувся на голову, чи малий зумiв наддати вперед, а тiльки товстун здивовано гикнув, пустив очi пiд лоб, промимрив: Убив! — i м'яко осiв назад. Тюха пригнiтив Сивоока до землi i став ждати, що буде далi. Але тут знову набiгла Величка, яку батько вiдкинув був геть, не помiтивши, в якому станi Ситник, знову кинулася на нього, знов учепилася зубами йому в руку, i бiль повернув череваня до тями, той змахнув рукою, вiдбиваючись од Велички, швидко пiдхопився, заревiв до Тюхи: Тягни його до ями! Так Сивоок опинився в ямi, виритiй у кутку Ситникового дворища, прикритiй зверху товстими колодами, ще й приваленiй потiм важучим каменем. Глечик з водою i крихкий просяний плескачик — ото й усе, що йому iнодi подавав Тюха з вдоволеним посопуванням: радий був мати товариша по кабалi, до того ж ще бiльш упослiдженого, спущеного вже й зовсiм низько. Сивоок до нього й не обзивався. Що б то дало? Той, хто помагав закинути тебе в яму, не ворухне й пальцем, аби ти звiдти видобувся. Це вже так. Мудростi великоï тут не треба. Спершу пробував вести лiк дням i ночам, бо крiзь шпари мiж колодами свiтило сонце, i Сивоок навiть намагався пiдставляти пiд вузькi промiнчики то руку, то лице, але згодом збився з лiку, бо сидiв довго, сонце на небi зникло, пiшов дощ, в ямi захлюпала вода, вiн уже не мав де й лягти на нiч i кулився як попало. Отодi й прийшла до нього Величка. — Сивоок! — гукнула тихенько, мабуть остерiгаючись, щоб ïï не почув батько. — Ти там? — Тут, Величко. Вона заплакала. — Не плач, — сказав вiн. Вона заплакала ще дужче. — Я принiс тобi синю квiтку, — сказав вiн. Вона й далi плакала. — Але вони вiдiбрали, — сказав вiн. Вона тiльки й могла, що плакати. — Не плач, а то й я заплачу, — сказав вiн. Тодi вона перестала. — Ось я виберуся звiдси, то принесу тобi квiтку неодмiнно, — сказав вiн. — Тут такi важкi колоди, — знов заплакала Величка. — То нiчого, — сказав вiн. — Я принесла тобi хлiба i вепрятини, але колоди такi важкi. — Не бiда, — сказав вiн. — Я й завтра прийду, — вона не переставала плакати. — Ждатиму тебе, — сказав вiн. Може, й прийшла, але вже Сивоока в ямi не застала. Вдосвiта його витягли звiдти Ситник i Тюха, мiцно зв'язали руки сирицею, пiдвели до знайомого вже хлопцевi вiзка, на якому тепер темнiла невеличка гнута буда. Сивоока заштовхали у вiзок, спереду сiв Ситник, ховаючись пiд будою, по якiй торохтiв краплистий дощ, Тюха розчинив ворота, i знов воля оточила хлопця. Щоправда, мав вiн зв'язанi руки, був голодний i виснажений без мiри, i без того мокрого його й далi шмагав безжальний дощ, бо мiсця пiд будою вистачало для самого лише Ситника, але однаково для Сивоока це вже була воля, бо не сидiв бiльше в ямi i вирвався з дубових обiймiв жахливого гостроколу. Такий був радий, що навiть не подумав, куди й навiщо везе його Ситник, та хоч би й подумав, то не вгадав би нiзащо, бо в своïй дитячiй наïвностi, яку чимдуж пiдтримував у ньому чесний Родим, Сивоок i в гадцi не мав, що на тiй великiй i вiльнiй землi, де вiн зростав, можуть продавати людей за срiбнi гривнi так само, як продавав колись Родим глинянi горщики i глиняних богiв. Та хоч i не вiдав нiчого про своє майбутнє Сивоок, знав уже гаразд, що сподiватися добра вiд усмiхненого Ситника йому не слiд, i незабаром по виïздi радiсть вiд волi змiнилася в хлопцевому серцi тривогою, вiн совався в вiзку, то одним, то другим плечем намагався витерти змочуванi безперервним дощем щоки i отак, ворушачись, став вiдчувати, що сириця в нього на руках намокає бiльше та бiльше, стає слизькою, i здається, варто лиш трохи напружитися — i ти вивiльнишся. Сивоок смикнувся раз i вдруге, мало не втративши рiвноваги, схитнувся до Ситника, той помiтив хлопцеве вовтузiння, засмiявся: — В буду хочеш? Нiчого, покупайся на дощику, смердиш вельми. Сивоок мовчав. Принишк, злякавшись, що медовар одгадає його потаємний намiр — i тодi кiнець усiм сподiванням. Але як тiльки проïхали ще трохи i Ситник, дiставши з торби добрий кусень вудженими, став закладати за обидвi щоки, Сивоок знову взявся за своє. Сириця, хоч була м'яка i слизька, не дуже подавалася, треба було вперто розтягувати зав'язi, i тут ще доводилося робити це потай, щоб не зауважив Ситник. Щоправда, той тепер був заклопотаний ïдлом, смачно плямкав, сопiв, зригував, мов жирний гусак, знов вiдхоплював величезнi шматки, жадiбно ковтав, аж Сивооковi видно було, як пiсля кожного ковтка нiби корч проходить по Ситниковiй спинi, i вiн ще бiльше ненавидiв i самого Ситника, i те, як вiн жере, ненавидiв пахощi вепрятини, од яких у голодному животi йшли млостi. I до Ситника знов дiйшло щось — чи то необережний порух Сивоокiв, чи то зiтхання хлопцеве, вiн недбало плямкнув через плече до малого товстими губами, насилу проштовхуючи слова крiзь запханий рот, промимрив: — Не схотiв шануватися. Жив би собi з Тюхою. У мене добре. — Тюха-Матюха! — мало не плачучи, вiдбуркнув Сивоок, якому не хотiлося мовити бодай слова до ситого медовара, але стриматися не мiг, щоб не висловити свою зненависть i до нього, i до його дурнуватого холопа. — Тюха-Матюха! — повторив, вважаючи, що знайшов саме тi слова, якi як найстислiше передають його зневагу i ненависть. — Хочеш шматочок? — спитав подобрiлим голосом Ситник. Сивоок мовчав. Що мав вiдказувати на таке вiдверте знущання? Але Ситника заïдала добрiсть. Вiн пошпортався в торбинi, дiстав звiдти шматок хлiба, тицьнув його, не дивлячись, до рота Сивооковi, потримав, поки той вiдкусив, потiм так само наослiп подав йому шмат м'яса, в яке хлопцевi зуби вчепилися вже з бiльшою поквапливiстю без жодних вагань. — Смачно, правда? — чавкаючи, спитав Ситник. — У-ум! — промимрив Сивоок, вдаючи, що зручнiше вмощується, i водночас щосили смикаючи лiву руку з ослизлоï, мов жаба, сирицi. Рука мовби проскочила крiзь вузол, але потiм застряла ще мiцнiше, однак Сивооковi чомусь здавалося, що вона от-от має виприснути, i вiн, не гаючись, став уперто тягти ïï на волю. — Шанувався б, то щодня б мав повен рот такоï вепрятини, — правив своє Ситник. — Я добрий. Хочеш ще? I, не ждучи вiдповiдi, знов подав Сивооковi наперемiну шмат хлiба i шмат вепрятини, i хлопцевi зуби без перепрошувань зробили своє дiло, аж сам медовар здивувався i хихикнув: — Ой жереш! А в Сивоока вже були вiльнi руки. Щоправда, на правiй ще висiла сириця, але то вже його не турбувало. Тепер вiн мав iнший клопiт; чи стрибати з вiзка вiдразу, чи пiдождати, поки Ситник його нагодує як слiд, бо голодне його молоде тiло аж стогнало вiд бажання насититися. Але шлях якраз проходив по верху крутого косогору. Сивоок збагнув, що лiпшого мiсця ждати не випадає, i рiшуче зробив вибiр мiж волею i ситiстю. Навiдлiг полоснув Ситника мокрими вузлами сирицi по ситiй мордяцi, вискочив з вiзка i покотився вниз, супроводжуваний розлюченими плачливими зойками медовара: — Ой, убив! Ой, ой, ой! Коняка злякалася крику й понесла, Ситник розгукався ще бiльше, тепер уже вiд лютi на втiкача й на худобину, а що дужче вiн кричав, то швидше несла коняка, тим часом як Сивоок мелькав п'ятами в геть протилежному напрямку. Струмок трапився хлопцевi на шляху, Сивоок перелетiв його, розплескуючи увсебiч скаламучену воду в грузькому полi мало не зав'язнув, вчасно схаменувся i пустився в оббiг, утiкав од Ситника, прославляючи волю i кленучи цей голий, вiдкритий усiм очам край, де годi знайти прихисток i сховок. Нiколи вiн не повернеться сюди, нiколи! Не вийде з пущi, зостанеться там назавжди серед могутнiх дерев, серед звiрiв, якi живуть самi по собi i не заважають тобi теж жити, як хочеш. ...Лучук вже й не ждав свого товариша. Був ще пошарпанiший за Сивоока, залишки корзна, що висiли на його худеньких плечах, намокли пiд дощем, i тепер стало видно, яка то збиранина рiзномасних латок: шмат полотна, обривок начисто облiзлоï вивiричоï шкурки, ще якась брудна стьожка, а там то й зовсiм лубок, вплетений на спинi. Замiсть портiв на Лучуковi висiли смiшнi пацьорки, якi не прикривали навiть сорому. Сивоок, хоч наскрiзь промоклий, хоч вимазаний в багно, поряд з нещасним бортником виглядав майже багачем. Ще не зношенi вовнянi порти, мiцнi ремiннi постоли, корзно доброго тонкого хутра поверх лляноï сорочки — весь справунок ще вiд Родима, все придбане в купцiв, все таке, що хоч i на боярського сина. Ну, там по протиралося, там порозривалося, там порозшарпувалося, але ж не так, як на Лучуковi, бо на тому й розшарпуватися нiчому було. — Стрiлець, а не можеш вполювати собi хоч на корзно, — посмiявся Сивоок, жартом штурхаючи товариша в плече, аж той упiймав сторчака. — Ге, уполюєш, а все заберуть, — вiдмовив той. — Як то заберуть? — Сивоок уперше чув, щоб так. — А побори — не знаєш хiба? Для князя, для боярина, а там воєвода з дружиною наскочить, а там ще хтось... — А сховатися — хiба нi? — Де ж сховаєшся? Це вже й зовсiм спантеличило Сивоока. — Як то де? — вигукнув вiн. — А в пущi! — Ге, — сказав Лучук, шморгаючи носом, — в пущi знайдуть. Тут ïм усе вiдоме. Де бортi, а де лови. От би в полi. Там є де сховатися. — Але ж там усе видко! — Ге, поле широке, там так загубишся, що й боги не постережуть. А пуща тiсна, Вiд одного дерева до другого поки перейдеш, а вже тебе там хтось жде. Втечемо в поле! — Не пiду, — сказав Сивоок, — я звiдти насилу вибрався. Нiколи не повернуся. — Ну й дурний, — байдуже сплюнув Лучук. — Давай я тобi покажу в пущi таке мiсце, куди нiхто й не поткнеться. — Де ж то? — Там, де тури. — Турiв теж упольовують. Ще й як. — Але не там. Бо там ïх без лiку. Розтопчуть — лиш торкни бодай одного. — I твiй тур там? — Там. Тiльки це далеко. Тебе не шукатимуть? — А хто мене шукатиме? — Ну, батько. — А вiн щодня молиться: А щоб тебе звiр розметав! Тебе ж нiхто не шукатиме? — Мене шукає Ситник, але я до нього не повернуся бiльше. Дурне то було дiло i непотрiбне. Але однаково не мали куди податися, то й побралися неквапом у глиб пущi, втiшаючись волею, маючи себе за неподiльних господарiв зеленого шуму. Перейшов дощ, затеплiло сонечко. Лучук уполював косулю, i Сивоок зготував справдi князiвську печеню. Iшли далi й далi, один одному розкриваючи лiсовi дива: то кущ, обсипаний великими яскравими ягодами, що були схованi вiд стороннього ока i ярiли сонцями, як тiльки пiдiймав один чи другий листок, то дику борть, повну запашного меду, то тепле печище в синявi високих небачених квiтiв, то хитро вибудувану нору дикого звiра, а там пiшли дiброви з вепрячими ненаситними табунами, озера, забудованi бобрячими пiдводними палацами, i вже на якийсь там ранок ïхнiх блукань вiдкрилися просторi галявини з купами дерев i густими перелiсками i на тих галявинах — брунатно-сiрi рухомi гори i пагорки великих i малих турiв. Сивоок умiло провiв Лучука просто iуди, де залiг поранений Бутень, тиша там стояла така, що хлопцевi стало моторошно: невже старий тур загинув i вони застануть тiльки обгризений вовчуками кiстяк? Зовсiм не ховаючись, вiн швидко тягнув Лучука за собою, перший проскочив крiзь кущi на круглу галявину i поточився назад, мало не зойкнувши вiд несподiванки. На дощенту витолоченiй i стоптанiй на багно галявинi темною горою височiв Бутень, мiцно вгрузаючи коротенькими нiжками в м'яку землю. Вiн стояв боком до Сивоока i, мабуть, спав, бо не зауважив хлопця, i тiльки це й врятувало малих заброд. Вони притьмом подалися назад у кущi, але й тут ïх пiдстерiгало лихо, бо кущi з другого боку затрiщали, застугонiла земля, почулося нетерпляче сопiння, могутня вогнисто-руда туша, вiючи на хлопцiв нетерплячою жаротою, проломлювалася просто на галявинку до Бутеня, i Сивоок насилу встиг вiдсмикнути вбiк свого розгубленого товариша. Рудь пхався до Бутеня. Чи вiн уже не вперше сунув туди, що мчав з такою певнiстю i нагальнiстю, чи вже мiрялися вони знов i знов силою з старим туром тут а чи там, на широкому роздоллi серед трав i дерев! Чи сам вiн одкрив Бутенiв сховок i тепер доборював старого, користуючись його немiччю, а чи Бутень, трохи оклигавши пiсля поранення, заманив сюди Рудя i спробував провчити молодого нахабу? Хоч як там було, але, мабуть, не вперше вони мiрялися тут силами, коли судити з того, якою покинув цю галявинку Сивоок i в якому станi застав ïï тепер. Бутень не спав. Певно, вже давно зачув наближення свого супротивника i тiльки вдавав сонливiсть, насправдi ж висталюючи кожен м'яз свого потужного тiла. Досвiд пiдказав йому навiть, звiдки треба ждати Рудя, i вiн наставив своï страхiтливi роги точно в напрямку наближення ворога. I як тiльки Рудь скочив на галявину, Бутень, майже й не зворухнувшись з мiсця, вiдразу впiймав того на роги, не дав викрутитися, примусив iти в бiйку лоб на лоб. Вийшло так, що Рудь мав тулуб трохи занесений набiк, тому вiн вимушений був випрямитися, щоб пустити силу на силу, поки ж переступав заднiми ногами, послабив натиск, з чого негайно скористався Бутень. Вiн попхав Рудя назад, той задрiботiв ногами, став вiдступати, вiдступати i, певно, ганебно б утiк, якби не вперся задом у товсту вiльху, що росла на краю галявинки. Вiльха стримала вiдступ Рудя, вiн спробував навiть перейти до наступу, але Бутень не давав послаблення, вiн пхав i пхав наперед, водночас пильнуючи, щоб Рудь не вивихнувся з-пiд його рогiв, гори м'язiв на шиï й холцi в Бутеня мовби ще зростали в своïй твердiй кам'яностi i гнiтили, гнiтили Рудя, не даючи тому нi часу, нi змогу випростатися. Звичайно ж, Рудь не пiддавався так ото вiдразу. В його молодому тiлi скупчилося вже чимало нагуляноï сили, опрiч того, була за ним перевага в першому поєдинковi, коли саме вiн, а не Бутень завдав удару своєму супротивниковi. Тут вiн не мiг вiльно вiдскочити набiк i знов шпортонути рогом, затиснутий в суточках, але й зломити себе не дозволяв, випружував свою шию, затвердiлу на дуб, затвердiлу, може, навiть дужче, анiж Бутеня, хоч у старого тура й була вона вдвiчi товща. Певно, сподiвався ще Рудь i на те, що в його молодому тiлi бiльше витримки, анiж у старого тура, який ще не загоïв своєï рани. Головне для нього було — стримати цей перший кам'яний натиск Бутеня, не поступитись, не зiгнути шию, бо тодi велетенськi роги Бутеня пронижуть його наскрiзь. А що натиск старого тура не згасав, а ще побiльшувався, то Рудь, тупцяючи переднiми ногами, поступово бiльше й бiльше вигинався в хребтi, вже його спина випнулася догори, вже переднi ноги ближче й ближче пiдтупцьовували до заднiх, вже й шия погнулася донизу, так наче Рудь хотiв сховати голову мiж переднiми ногами, тепер молодий тур увесь скручувався в величезне м'язисте кiльце, яке ось-ось мало розпуститися i вiдкинути старого Бугеня в ту саму хвилю, коли той витратить рештки своïх сил. У Бутеня вiд неймовiрноï напруги розтрiскалася на стегнi кора, що нею затягло рану, i червона ропа засльозилася по волохатiй нозi, вiд усього його величезного тiла здiймалася важка пара, виряченi баньки лiзли вже на боки, так наче ось-ось мали луснути. Але Рудевi справи були ще гiршi. Вiн дрiбно тремтiв вiд напруги всiм тiлом, кожен м'яз, кожна жилка зсудомлено тiпалася в нього, ноги йому якось дивно вихлялися, а спина вже напнулася так, що мала неодмiнно зламатися в самiй своïй серединi. I якраз тодi, коли здавалося, що Рудь зломиться, як висхла вервечка, вiн останнiм зусиллям вивихнувся набiк i важко впав у багно. Боки йому ходили ходором, руда шерсть змокрiла на хлющ, з роззявленого рота висунувся безсилий потемнiлiй язик. А Бутень стояв над своïм поверженим ворогом нерухомий i байдужий. Не добивав того i не вiдходив вiд нього, так нiби хотiв утiшитися до кiнця своєю перемогою. Насправдi ж знерухомiв вiн од безсилля, од остаточноï вичерпаностi. Мiг ще втриматися на ногах — ото й усе. I довго було так. Один лежав, хлипаючи здухвинами, а другий нерухомо темнiв над ним, загрозливий тiльки видом своïм, а насправдi теж безсилий. Потiм Бутень, якому не годилося виказувати свою вичерпанiсть, все ж таки спромiгся ступнути вбiк до калюжi з водою, неквапом занурив туди морду, довго пив i, грiзно забутiвши, почалапав крiзь кущi до свого племенi, яке, певно, з радiстю повiтає його повернення. А Рудь ще якийсь час полежав, а потiм трохи посунув голову, бо на бiльше не стачило сили, видовжив ще далi язика, загнув краєчок ковшиком i став хлебтати по-собачому воду з тоï самоï калюжi, в якiй вгамував свою спрагу Бутень. Вiн хлебтав довго i тяжко, з великими перепочинками, бо навiть на таку просту рiч був нездатен. Сивоок тихо штовхнув Лучука, показав очима: гайда. Вже коли були далеко, Лучук сказав з жалем: — Гарно язика солопив, так i бажалося менi пiдскочити та вiдкабетувати ножем. Ото б печеня була! — Дурний ти, — незлобиво сказав Сивоок. — Я старший за тебе на три лiта, — образився Лучук. — А розуму не маєш. — Зате в тебе розум — носити квiтки з пущi. — А що, — зачеплений за живе, спалахнув Сивоок, — носив! Хочеш — ще раз понесу! — Щоб знову попасти до ями! — А я хитрiшим буду. Перекину Величцi квiтку через гострокiл — i так. — Як же ти перекинеш? — Бо я грудку можу кинути далi за будь-кого. — Нащо тобi грудка? Можеш свою квiтку причепити менi до стрiли, я й закину ïï за гострокiл. Я все можу. Сивоок вдячно поглянув на свого товариша, з яким хвилю тому мало не посварився. — А тодi пiдемо далi, — сказав вiн. — Хай Величка гадає, звiдки впала на неï квiтка. — А коли ïï знайде Ситник? — поспитав Лучук. — То й хай гадає, звiдки впала на нього стрiла. — Однаково гаразд! 1 пiдемо далi полем! — А потiм пущею. — А тодi полем! — I пущею! ...Тiльки й слiду вiд них було, що дивна стрiла посеред Ситникового обiйстя з почепленою до неï синьою квiткою з найглибшоï пущi. 1941 рiк
Осiнь. Киïв ...Ми готовi почати заново завтра й щодня ту саму веслу карусель. П. Пiкассо Професор Адальберт Шнурре любив точнiсть. Вiн пишався своєю точнiстю. По ньому, як колись мешканцi Кенiгсберга по фiлософу Канту, можна було перевiряти хронометри. Професор Шнурре знав, що серед в'язнiв є професор Отава, з яким у нього точилися мистецтвознавчi суперечки до вiйни й шукав його. Вiн читає в'язням лекцiï, перебрiхує всi думки професора Отави, привласнює його погляди. I тодi професор Отава рiшуче ступнув наперед iз звивистоï не мертвоï шеренги i, звертаючись до своïх товаришiв тут i гам, за дротом, а найперше адресуючись до сина Бориса, голосно вигукнув: — Брехня! Вiн усе бреше! А вже потiм, певно вiддавшись узвичайненiй для наукових дискусiй стриманостi, вже спокiйнiше повторив: — Все, що вiн тут казав, — i кивнув у бiк професора Шнурре, — неправда. Так сталося самовикриття професора Гордiя Отави. Сивоок стає зодчим й будує храм Софiï Киïвськоï — храм, якому немає рiвних у свiтi. Проте його переслiдує Ситник, що пiдозрює в ньому свого колишнього непокiрного раба. Ситник доводить Iссу — нiму кохану архiтектора — до самогубства. Професор Отава все життя присвятив захисту Софiï Киïвськоï. По його смертi ця мiсiя лягла на плечi його сина Бориса. 1966 рiк
Лiто. Киïв Луки твоïх брiв можуть допровадити до шаленства... твiй пружний живiт — мов арена для бою бикiв у Нiмi. П. Пiкассо Поïхав — приïхав. А що змiнилося? Киïв так само вигрiвався пiд лагiдним сонцем, занурювався в зеленi буйнощi своïх паркiв, скверiв; гнали кудись у лихоманковому поспiху машини по його вулицях нових i старих, гули мости, мружилися до висвiтленого лiтнього неба бiлi собори, — нiхто й нiщо не помiчало вiдсутностi Бориса Отави в цьому великому мiстi, не сталося нiяких змiн за той час, поки вiн нидiв у скляних канцелярiях I Заходу; щодня народжувалися дiти, щодня в Палацi одружень (окрiм вихiдних) вiдбувалися урочистi шлюбнi церемонiï, щодня вмирала якась кiлькiсть мешканцiв — ось так i ми приходимо в свiт i так вiдходимо непомiтно й безслiдно. Га? Непомiтно й безслiдно? Неправда! Вiн поïхав i приïхав, справдi: непомiтно, без духових оркестрiв i промов на перонi, без фоторепортерiв, але невдовзi всi газети написали про наслiдки його поïздки, про ту колотнечу, яку вiн зчинив на Рейнi, обiзвалися i живi свiдки, знайшлися очевидцi похмурих подiй зими сорок другого року в Києвi; виявилося, що сотням людей близька й небайдужа була доля Гордiя Отави, а ще бiльш небайдужою була доля всього, що належалося ïм, становило народну власнiсть. Може, вперше Борис Отава вiдчув потрiбнiсть свого фаху не лише для окремих аматорiв старовини, а для всiх. Його запрошували до студентiв, на заводи, в клуби, зустрiчався вiн з мiським активом, скрiзь розпитували, цiкавилися, приймали резолюцiï. Та хоч Борис уперше опинився в центрi зацiкавлень цiлого Києва, це не приносило втiхи, якесь збентеження дедалi бiльше огортало його, вiн сам не знав, що з ним дiється, пояснював це невдалою своєю мiсiєю на Рейн, бо, власне, нiчого не добився, тiльки поколошкав усiх тих оссендорферiв, а потiм поïхав собi додому, полишивши всi клопоти на долю посольських працiвникiв, передовсiм на отого симпатичного Валерiя, якому теж осточортiли рейнська глина i балакучi чиновники, що вмiють потопити в зливi слiв будь-яку справу. Ще не усвiдомлював як слiд свого стану й тодi, коли сiдав у вагон московського поïзда, ще чiплявся думкою за якiсь там невiдкладнi справи, якi, мовляв, женуть його до Москви, заприсягався в думцi просто з вокзалу дзвонити до Мiнiстерства закордонних справ, щоб довiдатися, чи нема новин з Рейну; справдi, побiг вiдразу до автомата, вкинув двi копiйки, довго прицiлювався пальцем у вiчка над номерами, пiдсвiдоме тицьнув у одне вiчко, в друге, диск прокручувався туго, зi скрипом i рипом, лунали довгi гудки, довго й болiсно вiдлунювалися в скронях у Бориса, нарештi з того боку обiзвався голос, голос той був знайомий уже тисячу рокiв, вiн iснував для Отави вiчно. — Таю, — майже пошепки сказав вiн, — Таю, це я приïхав. — Справдi? — насмiшкувато спитала вона. — Я стою на Киïвськiм вокзалi. — Очевидно, все-таки не на вокзалi, а на тротуарi. Вiн не вловлював насмiшкуватостi в ïï голосi i в словах, може, вперше в життi так губився перед жiнкою, якоï, власне, й перед очима не було, а перебувала десь далеко, на тому кiнцi телефонноï лiнiï. — Я повинен тебе побачити, — сказав Борис хрипко, — ще сьогоднi. — Знов ïдеш за кордон? — Не в цьому справа. Я зрозумiв... Але про це — не по телефону. Ми повиннi неодмiнно побачитися i неодмiнно сьогоднi... — Я не люблю цього слова. — Якого слова? — вiн розгубився. — Неодмiнно. В ньому є щось неприємне. Принаймнi для жiнки. Може, для такоï жiнки, як я. — Тая, здається, не могла позбутися насмiшкуватостi, а може, просто хотiла виграти час у оцих розбалакуваннях про слова. Та що для неï час, коли тут iдеться про найважливiше для них обох? — Таю, де ми побачимося? — майже ультимативно спитав Борис. — Не пробуй вiдмовлятися. В мене дуже серйознi намiри. Ти навiть не можеш уявити, якi серйознi. Отже: де? — Ну... — вона завагалася, — вже коли ти так наполягаєш... об одинадцятiй... — Гаразд, — мерщiй згодився вiн. — Нi, мабуть, не вийде, — швидко змiнила вона попереднє рiшення, — давай о чотирнадцятiй. — О чотирнадцятiй. Згода. — Манеж знаєш? — Так. — Отам, мiж Манежем i Александровським садом, є зупинка. Не пам'ятаю, чи тролейбусна, чи автобусна, може, для таксi... — Знайду! — Я ждатиму тебе там. — Нi, це я ждатиму! — Не смiй, — сказала вона, — якщо ти прийдеш бодай за хвилину ранiше... — Я буду точно о чотирнадцятiй... — Тут до мене прийшли, — трубка дзенькнула в невiдомiй далечi, Борис нiяково посмiхався до своєï занiмiлоï раптово трубки. А потiм — сталося. Рiвно о чотирнадцятiй вiн iшов вiд Iсторичного музею по тротуару вздовж високоï гратницi Александровського саду. З одного боку був величний спокiй Кремля, з другого — гримiла тисячами машин Москва, попереду — Борис уже бачив ïï — самотньо стояла на зупинцi Тая, в бiлому платтi, тонка, витка, мов дiвчинка; здавалося йому, що смiється вона, хоч обличчя ïï ще й не розрiзняв, те коли пiдiйшов ближче, переконався: справдi, посмiхається. Уявив ïï лукавi уста, наближенi до його обличчя, ïï рiзнобарвнi очi, мало не бiг до Таï, водночас готовий був скласти молитву на честь тих невiдомих сил, що в мiльйоннолюднiй Москвi, в самому ïï центрi, посеред бiлого дня давали можливiсть зустрiтися двом без жодного свiдка, без жодноï перешкоди. I саме тодi помiтив чоловiка, ïх могло тут бути десять, i сто, i тисячу вiдразу, бо таке ж мiсце i такий час! Був лиш один, не давало це нiяких пiдстав бентежитись, але щось мовби вдарило Бориса в груди, якесь нiби передчуття лиха вiдчув вiн, хоч i не вiрив нiколи в передчуття. Високий чоловiк швидко йшов по тротуару просто на Таю. Де взявся й коли? Бiлявий, волосся зачесане на продiл, гарне, здається, обличчя. Чоловiк випереджав Бориса. Мовби його й не було щойно, а тепер зродився нiзвiдки i вже доходив до Таï. Зараз вiн помине ïï i пiде назустрiч Отавi, помине також його i пiде далi, так завжди буває у великому мiстi i так мало статися й цього разу. Борис дуже хотiв, щоб сталося саме так. Але нi... Чоловiк дiйшов до Таï, обкрутився так, що був тепер спиною до Бориса, здається, мав намiр чекати тролейбуса чи якого там бiса — ну, що ж. Але нi! Чоловiк не спинився! Вiн продовжував свiй рух, це вже був якийсь кошмар, такого б не вигадав для Отави навiть найлютiший ворог, — чоловiк вправно якось обернувся, наставивши до Бориса спину, зачепив зiгнутою в лiктi правою рукою Таïну руку i, не зупиняючись, пiшов собi знов туди, звiдки появився, тiльки тепер уже не сам, а забравши з собою Таю, тобто ту жiнку, яка ждала його, Бориса Отаву, i до якоï квапився вiн, тобто Борис Отава, власне, єдину жiнку на свiтi, яка зумiла вирвати Бориса з зачарованого кола самотностi для того, щоб знову кинули його в самотнiсть! Вiн не мiг стямитися. Насильство? Вчинено насильство над Таєю? Треба гнатися й рятувати ïï? Хотiв бiгти слiдом, хотiв... Але тi двоє йшли собi спокiйно i дружно, жiнка не випручувалася, не озиралася, не кликала на помiч Бориса, хоч знала, що вiн позаду, бачила його щойно. Той бiлявий, з продiлом, нахилився до неï довiрливо, iнтимно, щось казав, задирав голову в смiховi. Тая теж смiялася. Борис бачив це по ïï спинi, це було жахливе видовище — помiчати, як смiється кохана тобою жiнка, як смiється... ïï спина! Божевiлля! Вiн iшов за ними. Розумiв, як це ганебно й принизливо, але нiчого не мiг удiяти, йшов мов прив'язаний. Чомусь гадав, що вони завернуть до Боровицьких ворiт i пiдуть у Кремль, i вiн там ïх десь наздожене i... I що? Але вони не завернули, пiшли далi тротуаром, у саме ревище машин, у вировиння Москви, i той бiлявий молодик знов говорив щось смiшне, а Тая смiялася вже не самою спиною, а всiм тiлом, смiялася нестримно, буйно, несила було далi терпiти той смiх. Борис повернувся i пiшов до готелю. Не пробував дзвонити, не ждав дзвiнка, не хотiв нiчого знати, не прагнув пояснень. Споконвiку Отави вiдзначалися впертiстю й твердiстю. Навiть коли та твердiсть ранить власне серце. Сталося! I в Києвi не ждав тепер нiчого. Студенти роз'ïхалися на канiкули. З посольства повiдомили, що з справою Оссендорфера доведеться почекати до осенi, бо всi чиновники повтiкали до моря i на води. Отава щоранку сiдав за свою звичну роботу, писав, рвав написане, знов писав. Потiм iшов прогулятися, по Володимирськiй доходив до Софiï, змiшувався з натовпами екскурсантiв, ховаючись за спинами, слухав звичнi голоси екскурсоводiв: — Собор споруджено в часи князювання Ярослава Мудрого... Точна дата будiвництва не вiдома... Вiдома, вiдома... Незабаром стане вiдома всiм. Вiн доведе це фактами. Батько життя поклав, щоб довести, а вiн... — ...Не вiдомi також iмена будiвничих... Стануть вiдомi... Рано чи пiзно все стає вiдомим на цьому свiтi! Не грає ролi, яким чином i хто вiдкриває людям таємницi i якою цiною. Де ти бродиш, моя доле?.. — Цей собор належить до найцiннiших пам'яток архiтектури... Не так! Нащо вживати слово пам'ятка? Його треба назвати просто: диво. I як зродився понад дев'ятсот лiт тому в уявi Сивооковiй, i як ставився, i як оздоблювався, i як протривав єдиний у цiлiй Європi з того столiття цiлий i прекрасний — хiба не диво? Може, був iнодi жорстокий цей собор. Вимагав пожертв не самими коштовностями, а навiть людського життя. Хiба професор Гордiй Отава не пожертвував своïм життям? Мабуть, так треба. А потiм виходив Борис на подвiр'я, било йому в обличчя сонце, собор бiлiв добрий, ласкавий посеред зеленi й золота, i все в Борисових грудях кричало й протестувало: Нi, нi, нi! Людина повинна жити як людина, а не перетворюватися на жертву! Треба жити, як живуть усi люди! Коли вже й не ждав, знайшов у поштовiй скриньцi лист з Москви. Вона писала: Борисе! Всi цi днi моє сумлiння обтяжене, мов у поганоï лiкарки дитячих хвороб. Тодi вийшло гак негарно i неприємно для тебе. Повiр: це просто збiг випадковостей, а не мiй свiдомий намiр. Я ждала там тiльки тебе. Навiщо ждала? Сама не знаю. Може, воно й краще, що саме нагодився вiн. Якщо вже бути щирою до кiнця, то скажу, що ми з ним часто призначали побачення на тому мiсцi. Не в той день. Нi. В той день я призначила тобi. Заприсягаюся! Але гак вийшло. Ти подумаєш з погордою: вертихвiстка. Мабуть, взагалi викинув мене з голови i з серця (якщо я там була). Але будь великодушний. Порадiй, коли й не за Тайку, то просто за ще одну людину, яка щось цiкаве знайшла в життi. А це ж не така малiсть. Нема нiчого жахливiшого, як шукати й нiчого не знайти. Пам'ятаєш iбсенiвського Пер-Гюнта? Шукав по всiх усюдах, шукав у самому собi, здiймав з себе нашарування й прибранi машкарн, як знiмають кожушки з цибулини. I — нiчого. Пустка. Порожнеча. Це найжахливiше. А життя вкорочується кожним днем, кожним вимовленим словом, кожним кинутим поглядом. Нiхто не помiчає цього так, як жiнка. Повiр менi, Борисе. Кажу це для тебе, бо ти вважаєш, що життя давно вже зупинилося, десь у десятому чи одинадцятому столiттi... Вiн читав i мимоволi ловив себе на думцi, що не заглиблюється в суть слiв, не розумiє майже нiчого, поки що вiн просто по-дурному, якось дико зрадiв самому фактовi отримання листа вiд Таï — так мав би, певне, тiшитися дикий чоловiк гарно зробленою бомбочкою з прихованим у нiй годинниковим механiзмом, не вiдаючи про те, що бомба ця невдовзi рознесе його на шмаття. ...Той чоловiк, якого ти бачив (i як добре, що ти побачив його i тепер не треба пояснень!), — композитор. Вiн зрозумiв мене. I як жiнку, i як людину. Що вiн зробив? Ти посмiхнешся, почувши, але для мене — це надзвичайно важливо. Вiн узяв всi моï малюнки (ясна рiч, тi, якi подобаються менi самiй) i зробив щось, мовби музикальнi гравюри з цих малюнкiв, а потiм усе це з'єднав у цiлiсть. Вийшла ораторiя на теми моïх малюнкiв, щось нечуване, неймовiрне, всi, хто чув, захоплюються, хвалять. Ти не можеш уявити, яке це чудо! Кожен хоче сказати щось свiтовi. Кожен хоче, щоб його почули. Тодi затримується час — i життя стає майже вiчним! Ти чуєш, Борисе? Вiчнiсть — не в твоïх соборах, а в кожному з нас, тiльки треба вмiти ïï виявити i добути. Цей чоловiк... Той чоловiк... цей чоловiк... Нарештi Борис примусив себе зосередитися, вiн тепер не просто прочитував слова — складав ïх докупи, формував з них речення, вiн збагнув нарештi, що то останнiй (!) йому лист од Таï, до того ж, здається, лист не з комплiментами, i не з каяттям, i не з перепросинами, а сповнений звинувачень, незаслужених i болiсних для чоловiка в такому становищi, як Отава. Першим його почуттям пiсля того, як став усвiдомлювати змiст цього жорстокого листа, було обурення. Нi, просто якась погiрдлива iронiчнiсть. Читав далi, але знов липi ковзав очима по рядках, нiчого не розумiв, бо вiдбiг думками в цей час далеко, вiв безмовну суперечку з неприсутньою i неiснуючою нинi для нього Таєю, кидав ïй коротко й насмiшкувато, як вона тодi до нього в телефон: Що? Ще один чоловiк? Ах, ах! Взятися за ручки — i так iти. Голубонько! Життя — це не дитячий садок! Тут за руки беруться цiлком умовно, бо кожен повинен робити своє дiло. Але тобi знати це не цiкаво, — писала далi Тая, — ти навiть маєш право мене висмiяти. Я шкодую, що написала так, нiби хотiла перед тобою виправдатися тодi, коли вже нiякi виправдання не поможуть i не мають для тебе нiякоï цiни (якщо, звичайно, була я для тебе хоч трохи дорогою людиною, в чому б не хотiлося менi сумнiватися, бо високо ставлю твою поряднiсть). Цей лист я написала не про себе — я не варта того. Просто егоïстична особа, яка переоцiнює своє мiсце в життi, захоплена своïм талантом, зачарована власними жiночими якостями, про якi протурчали менi вуха чоловiки, — нi, не задля себе самоï написала я цього листа, а задля тебе, Борисе! Вiн спiткнувся на тому рядку, на тому звертаннi Задля тебе, Борисе, вирiшив за краще не читати далi, щоб хоч трохи погамувати щось таке, чого ще й не знав нiколи; йому хотiлося й плакати, i смiятися водночас, йому мовби й зовсiм нiчого не хотiлося: нi рухатися, нi бачити, нi чути, нi дихати, нi жити. — От єрунда! — промовив Борис уголос i простягнув руку до телефону, щоб подзвонити до товариша, з яким давненько вже не обмiнювався своïм бадьорим паролем Є-2-Є-4. Але вiдсмикнув руку й знову задивився в лист. Писано довго, тяжко, рiзним чорнилом, нещадно перекреслювано, дописувано збоку, багато мiсць геть нерозбiрливих, кривулястi рядки наповзають один на один... Ти незвичайний, Борисе. Я побачила це вiдразу. Тодi, в санаторiï. Хоч писати про санаторiй не годилося б тут, бо знайомства санаторнi — бр-р-р! Не буду про мiсце. Просто я побачила тебе i зрозумiла, що це чоловiк справжнiй. Незалежний. Упевнений. Твердий. В твоïй iронiчностi я вичитала знання тих сучасних хворощiв (не суспiльства! Суспiльство гаразд знає, куди прямує i що йому слiд робити, але окремi його члени, на жаль, не всi й не завжди володiють тою певнiстю). Ти скажеш: От дурепа! Закохується в iронiчних мужчин. Нi, я не закохуюсь. Повiр менi, що вмiю бачити далi, анiж здається на перший погляд. Масова освiченiсть призвела до того, що тепер мало не кожний iнтелiгентний мужчина при першiй же зустрiчi, пiд час першого знайомства змобiлiзовує всi наявнi резерви й кидає ïх на вас, щоб приголомшити вiдразу! Скiльки можна отак зустрiти ерудитiв, краснословiв, дотепникiв, тонких натур, вiльнодумцiв! Але в переважноï бiльшостi добра того вистачає лиш на один раз. Це мовби вивiска, за якою нiчого нема. Казка про солом'яного бичка. Зовнi наче й бичок, а насправдi — напханий соломою. Куди не повернись — солом'янi бички. Ерудицiï вистачає на один день, дотепiв — на один вечiр, вiльнодумства — для розмови наодинцi з жiнкою, якiй хочеться сподобатися. А треба ж прожити життя. А життя довге. Спробуй настачити на все життя своïх душевних скарбiв. Менi сподобалася твоя iронiчнiсть, ти не виказував ïï спецiально, навмисне нi перед ким, я зрозумiла, що в тобi неймовiрнi запаси душевних сил, — i не помилилася... — Хотiв би я знати, — пробурмотiв Борис, розгублено потираючи перенiсся, — хотiв би я знати, яке це має вiдношення до того дня, коли я йшов уздовж границi Александровського саду... i коли твою спину... а ти смiялася... смiялася... Вiн знову одсунув листа, рiшуче пiдвiвся. Так можна збожеволiти. Глянув на купу свiжоï пошти. Помiж газет, журналiв був там товстий пакет. Недбало розiрвав його. Хтось прислав щойно виданi листiвки за мотивами картин художника, який усе життя присвятив змалюванню Киïвськоï Софiï. Борис розсипав листiвки по столу, вони лягли барвистим вiялом на Таïн лист, закрили його, вiдгородили. Так лiпше. Софiя лежала в нього перед очима. В синявi перших днiв весни. I в теплiй тихостi лiтньоï ночi. Сивi брови заснiжених бань, а поряд — язичницька розкiш першоï зеленi, i все на свiтi має барву й вiдтiння пазеленi: трави, листя на деревах, самi дерева, покрiвлi собору, його стiни, навiть визолоченi банi й шпилi. Зелене золото. А он рука реставратора випустила на волю з-пiд багатовiкових нашарувань кiлька клаптiв первiсноï стiни. I вiдразу набрали рельєфностi абсиди, могутня сила прозирнула в ïхнiй рожевiй випуклостi, колись у кладцi стiни стосовно вапно, яке вiд вологи змiнювало колiр, ставало зовсiм рожевим, тому собор у першi роки по збудуванню змiнював свою барву при всякiй погодi, вганяючи в подив i в захват давнiх киян i всiх гостей цього праслов'янського града. Художник саме й прагнув, як видно, вловити ту давно вже втрачену вiд дiï часу рожевiсть, вiн надав своïм абсидам такоï буйнощi кольорiв, яка, може, привиджувалася лише першому будiвничому цього великого храму. Так через вiки передається прагнення до вiчноï краси. Людина йде до краси, вона творить ïï, цим i вiдрiзняється людина вiд усього сущого. А що пише йому та жiнка, з якою в нього тепер нема нiчого спiльного i бути не може? На жаль. Що? На жаль? Але потiм побачила тебе зблизька. Це сталося так несподiвано, так швидко. Очевидно, є глибокий сенс у тому, щоб люди сходилися поступово й поволi. Власне, я нiчого не вiдкрила в тобi нового, свiдомо йшла на все, сподiвалася на свою силу. Бо належу до жiнок, яких не вибирають, а якi вибирають самi. Я вибрала тебе, знайшла, розпiзнала, я не могла тебе вiддати будь-кому, не могла втратити, могла тiльки вiдмовитися добровiльно, сама, без примусу, так само, як i знайшла. I я це зробила. Ти назвеш мене, мабуть, несправедливою. Що ж! Справедливiсть не має серця. Вона врiвноважує, а серце завжди перетягує на один бiк, воно, як тобi вiдомо, злiва. В мене є серце, i я не збираюся забувати про нього. Навпаки. В своïх художницьких амбiцiях я нiколи не заходила аж так далеко, щоб виставляти ïх поперед свого серця. Розумiєш? Хочу залишатися жiнкою. Бути нею найперше, а вже потiм художницею, мислячою людиною тощо. I ще вiдкрию тобi таємницю: мрiялося менi, що i своïм серцем завоюю тебе, розгромлю, розруйную всi твоï бастiони зацiкавлень i замилувань, вирву тебе з-поза товстезних соборних стiн, витягну з далеких вiкiв, поверну дневi сьогоднiшньому, теплому, зеленому, як молода отава (адже твоє прiзвище — Отава!). Чомусь перед очима в мене стояв Петрарка. Був людиною одноï iдеï. Все життя присвятив вдосконаленню стилю латинського письменства, нiколи не розлучався з Вiргiланським кодексом, над яким сидячи так i помер; коли Боккаччо прислав йому свiй Декамерон, писаний мовою iталiйською, Петрарка переклав на латину останню новелу й вiдiслав своєму друговi, щоб показати тому, як треба було писати, на що витрачати життя, а тим часом, потай од усiх, складав iталiйською мовою своï сонети до Лаури, безсмертнi пiснi кохання, рiвного якому не знає людська iсторiя. — Здається, з Петраркою в мене спiльного — тiльки зрiст, — хмикнув Борис, — сто вiсiмдесят три сантиметри. Бiльше нiчого. Вiршiв не писав. Сонетiв не складав. Латину, щоправда, знаю, але не так досконало, як великий флорентiєць. Не був вигнанцем, як Петрарка i його попередник Дайте. Обох недалекоглядна Флоренцiя позбавила громадянства. Згодом, через триста рокiв пiсля смертi Петрарки, якийсь святий отець Мартiнеллi вiдбив стiнку саркофага в Арка, де поховано поета, i вкрав нраве рамено Петрарки, бажаючи офiрувати його Флоренцiï, яка не могла знести багатовiкового сорому за те, що два великi поети були вигнанi з рiдного мiста i лежать тепер серед чужих. Але ж, вельми поважна Тая Зикова! Магнiфiцiа! Навiщо мою скромну особу — i аж з Петраркою! Чомусь гадалося менi, що в тобi повинна приховуватися велика пристрасть, про iснування якоï ти й сам не вiдаєш. Я повинна була вiдкрити ïï в тобi, показати! Але, але... Ти виявився людиною тiльки одноï iдеï, одноï лiнiï в життi, одноï справи, а одна тiльки справа, навiть велика, — це для людини замало. Вона пригнiчує, вона знищує людину, перетворює ïï на жертву. Ти принiс себе в жертву соборовi. Так само, як твiй батько. Згадай: батько твiй загинув. Собор розчавив його. Ти сам сказав: Не можна уявити жодного собору без пролитоï кровi. Здавалося б, я художниця i повинна любити все, що пов'язано з музейнiстю. В музеï, як i в життi, завжди в достатку пустих мiсць. Але в музеï можна ходити. Жити в них не можна. Ти розповiдав менi, як твiй батько мiг просидiти мiсяць або й бiльше, продерши на стародавнiй iконi дiрочку патини столiть i зазираючи в десятий або в одинадцятий вiк, милуючись його барвами, його навiки втраченим свiтлом, його дивами. Ти теж здатен на таке. Це прекрасно. Але гiрше, що ти здатен тiльки на таке. Тобi досить одного собору на цiле життя, поза ним для тебе не iснує нiчого. Я зрозумiла це, коли ти сказав менi отам, над Днiпром, серед не баченоï ще мною язичницькоï пазеленi Києва, що кидаєш мене, що тобi треба ïхати. Кидав мене, тiльки знайшовши. Цього я не могла зрозумiти i нiколи не зрозумiю. Навiть тепер, коли прочитала в газетах, що ти борешся за якiсь державнi справи, за справи нашого престижу, вiдвойовуєш у цих бандитiв, якi пограбували цiлу Європу, одну з дорогоцiнних релiквiй нашого народу. Звичайно ж, ти маєш слушнiсть, i всi це ствердять. Всi, окрiм мене. Бо мiж нами з тобою замiшано ще один елемент, невидимий, iнтимний елемент, що не надається до розголосу й до писання в газетах, — людський. Я не можу забути, як ти, вiдiпхнувши мене твердим своïм плечем, пiшов до свого собору. Борисе! Людинi мало самого тiльки собору! Людинi потрiбен цiлий свiт! Почуй мене i зрозумiй! Йому чомусь сплив на думку лiтургiйний вигук Вонмем!. Це звучало тiльки на старослов'янськiй мовi, не надавалося до перекладу на жодну iншу мову. Вонмем! Чи не до цього закликала й вона його? Вонмем! Голосу чого? Менi страшно усвiдомити, що я тебе втратила назавжди, але... Ти викинеш цей лист, забудеш його, але,.. Борисе! Зрозумiй, що людей об'єднує нинi безлiч речей! Колись, ти це знаєш набагато лiпше за мене, об'єднували людей урочистi гробницi й першi храми над ними, це був пункт збору людей докупи i, може, найперша власнiсть, яка належала всiм, навiть тим, хто нiчого не мав. Чи ми повиннi ще й дотепер стерегти своïх великих небiжчикiв, забуваючи про живе життя? Чого ïй треба вiд мене? — з болем думав Отава. — Адже це найпростiше: зрiвняти з землею всi могили минулого, зруйнувати всi храми й будiвлi, щоб не мозолили очей i не заважали жити живим, виконувати плани, ставити панельнi будинки, ïсти з пластмасового посуду... Iсторичний парадокс: людям дiстався такий багатий спадок, що не вiдають тепер, що з ним робити, ïï пригнiчує велич минулого, бо з минулого ми помiчаємо лиш велике, вони намагаються вiдплатити за свою малiсть вандалiзмом, руйнуванням, знищенням. Жiнки теж люблять нищити все довкола себе, лишаючи тiльки ïм потрiбне. Може, тому з царства амазонок не дiйшло до нас жодноï пам'ятки. Видно, вони нiчого не мали, тiльки гасали на конях на степах... Не було рацiï читати лист до кiнця. Власне, прочитано головне. Йому винесено вирок. Може, й справедливий, хто знає. Досi не думав про жiнок. Жiнка несе свiтло нiжностi або ж стає каменем урази. Для нього — камiнь урази. Собору мало для людини... Але й людини теж мало для цiлого собору — ось у чому лихо. Борис дiстав рукопис, над яким працював усе життя його батько, а тепер ось уже скiльки рокiв i вiн сам, поклав грубезну папку на стiл, поклав на неï долонi, зiтхнув. Збирано по крихтi, вiдтворювано iсторiю по найменших ïï уламках, здавалося, ось i робота, гiдна пошани й подяки найбiльшоï i найвищоï. А прийшла жiнка i... Вiн згадав, як покинув усе i гайнув до Москви. Вiдчував тодi себе хлопчиськом, але iнодi багато можна вiддати за таке вiдчуття. Ще згадав: початок вiйни в Києвi. Чомусь найбiльше запам'яталося, як вивозили звiдусюди, вантажили на машини сейфи. ïх виносили з великими зусиллями, товпилося коло них завжди багато чоловiкiв, але пiдступитися не могли, бо сталевi скринi були занадто малi. Так колись обтiкали хвилi людського муравлиська будовану Софiю в Києвi. Кожному хочеться доступитися, а мiсця не вистачає. Але чому тi люди так прагнули вивезти з Києва передовсiм сейфи, малий Борис тодi не мiг збагнути. Лишали Киïв, лишали собори, музеï, пам'ятники, Богдана й Шевченка лишали, а тягли якiсь незграбнi, вугластi залiзнi скринi. Мабуть, i тi люди тодi гаразд не знали в запамороченнi, що дiяли, везли що-небудь, аби лиш везти, а потiм, повернувшись до рiдного мiста i побачивши в ньому уцiлiлi собори й пам'ятники, зрадiли ïм, як рiдним людям, i тiльки тодi збагнули, що є цiннiстю найвищою, i то було святе почуття в ïхнiх душах. Бо хiба ж у час вiйни не звернули погляд усього народу в глибину столiть i не нагадали йому великих iмен, щоб змiцнити всiх у почуттi патрiотизму, яке виростає й формується в серцях поколiнь протягом вiкiв i вiкiв, а не прищеплюється за одним замахом, як вiспа. Все це було так, i все це звучало тепер непереконливо. Бо на столi лежав лист вiд жiнки, яку вiн покохав по-справжньому вперше в життi, а за листом вимальовувалася висока гратниця Александровського саду... I його ганьба, його приниження, i ота спина, i смiх, i вже нiколи не повернеться вона до нього, як нiколи не може воскреснути людина, що вмерла, i прожити ще одне життя на землi, нiколи, нiколи... Вiн рiшуче розгорнув свою папку, дiстав останню сторiнку рукопису, не глянувши навiть, на чому там обiрвано речення, рiшуче дописав з нового абзацу: Тут я припиняю розповiдь про забутi й загубленi подiï давнини, даючи змогу всiм бажаючим слiдом за мною дозбирувати й дописувати решту. Зв'язав рукопис. Отак вiн i вiднесе його видавцевi. Бракує завершення, але — не бiда, не бiда. Вiдiйшов, збоку довго дивився на рукопис. Цiла гора списаного паперу. Якби ж то просто списаного! Там було вже не тiльки життя його батька i його власне — жили там люди забутi, невiдомi, але великi. Повиннi були ожити. Вiн людина одноï iдеï? Ну, так. Вiн нудний? Згода. Дивак? Але саме отакi диваки тримають на своïх плечах один з нарiжних каменiв будiвлi сучасностi. Iєроглiфами було виписано в нього з єгипетського папiрусу й умiщено пiд скло шафи: Тi, хто будував з гранiту, споруджуючи прекраснi творiння... ïхнi жертовнi каменi так само пустi, як i тих утомлених, що впокоïлися на березi, не полишивши по собi спадкоємцiв... Нiхто за тебе не дозбирає i не докiнчить, не довершить! Сивоок знайомиться з дивною дiвчиною й до нестями закохується в неï. Ярослав розшукує свою позашлюбну дочку. Кожний, хто приховує ïï, повинен бути вбитим. Так гине Сивоок. Його кохана князiвського роду втiкає й зникає. Але несе пiд серцем нащадка генiального зодчого. Настане час — й син Сивоока повернеться, щоб нести красу в свiт. Роман Диво П. Загребельного — один з найкращих зразкiв сучасноï iсторичноï прози. Подiï, охопленi твором, розгортаються одночасно у трьох часових площинах: часи Киïвськоï Русi — XI ст., 40-вi рр. та 60-тi рр. XX ст. Рiзнi долi в героïв роману, проте всi вони нерозривно пов'язанi з дивом архiтектурного мистецтва — храмом Софiï. Кожний з персонажiв присвячує своє життя побудовi, захисту цього мистецького витвору, пiклуванню про нього. Iсторiя Сивоока незакiнчена, адже його духовнi нащадки в рiзнi часи оберiгатимуть Софiю.

Метки Диво, ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ, скорочено, стисло, уривки, у скороченому вигладi, коротко
Диво